Піднявшись у номер, вона скористалася маленькою кавоваркою та приготувала собі філіжанку кави без кофеїну. Вона поклала три порції цукру і сіла на край ліжка.

Чи слід їй тікати?

Ні.

Так.

Ні.

Ніхто не знав, де вона є. Ніхто на світі. Цей факт мав би зробити її щасливою. Джул хотіла зникнути, врешті-решт.

Але вона почувалася наляканою.

Дівчина хотіла, щоб Паоло був поруч. І Імоджен також.

Хотіла скасувати все, що трапилося.

Якби ж тільки можна було повернутися в часі, думала Джул, вона стала б кращою людиною. Або іншою людиною. Вона була б більше собою. Чи, можливо, менше собою. Вона не знала напевно, тому що вже не розуміла, ким зараз є і чи існує Джул взагалі, а не лише її постаті, які вона являла в різних ситуаціях.

Чи всі люди такі, без власних «я»?

Чи тільки Джул?

Вона не знала, чи зможе полюбити своє власне спотворене невідоме серце. Вона прагнула, аби хтось інший зробив це замість неї, побачив, як воно б’ється за ребрами, і сказав: «Я бачу справжню тебе. Ти є, ти рідкісна і гідна. Люблю тебе».

Як це похмуро й по-дурному — бути спотвореною та невідомою, не мати індивідуальної подоби, не мати самої себе, коли перед тобою простягається життя. Джул має силу-силенну рідкісних талантів. Вона тяжко працювала і, хай йому чорт, таки має що запропонувати. Вона все це знала.

Чого ж тоді вона одночасно почувається нікчемною?

Вона хоче зателефонувати Імоджен. Як би їй кортіло почути низький сміх Іммі та її швидкі речення, що вибовкують таємниці.

Як би вона хотіла сказати Імоджен: «Мені страшно». А Іммі відповіла б: «Але ти хоробра, Джул. Ти найхоробріша людина, яку я знаю».

Вона хотіла б, щоб Паоло підійшов, обійняв її та сказав, як колись, що вона найкраща і чудова.

Вона хотіла, щоб поруч опинився той, хто безумовно її любить, той, хто все їй пробачив би. А краще той, хто вже все знає та кохає її за це.

Ні Паоло, ні Іммі не були на таке здатні.