Вона спала у спортивному одязі. Вислизнула з ліжка, зав’язала кросівки та пробігла вісім миль передмістям повз паби та м’ясні крамниці, які рано-вранці ще були зачинені. Повернувшись, дівчина виконала планки, випади, віджимання й присідання в кімнаті відпочинку.

Джул була в душі ще до того, як її сусіди по кімнаті прокинулись і почали користуватися гарячою водою. Потім вона влізла на своє горішнє місце і розгорнула шоколадний протеїновий батончик.

У кімнаті досі було темно. Вона розкрила книжку «Наш спільний друг» і читала, підсвічуючи сторінки мобільником. Це був грубезний роман вікторіанської епохи про сироту. Його написав Чарлз Діккенс. Цю книжку Джул дала її подруга Імоджен.

Імоджен Соколофф була найкращою подругою, яку Джул колись мала. В її улюблених книжках завжди йшлося про сиріт. Іммі сама була сиротою. Вона народилась у Міннесоті, її мама була підлітком і померла, коли Іммі було два рочки. Згодом її вдочерило подружжя, яке мешкало у Нью-Йорку в пентхаусі на Верхньому Іст-Сайді.

Патті й Ґілу Соколофф на той час було під сорок. Вони не могли мати дітей, а правова робота Ґіла вже давно включала в себе добровільну адвокатську діяльність для дітей у названих родинах. Він вірив у всиновлення. Отже, після кількох років перебування в черзі й очікування на немовля, подружжя Соколофф вирішили, що готові взяти дитину старшого віку.

Вони закохалися в ці особливі дворічні пухкенькі ручки та веснянкуватий носик. Вони взяли дівча до себе, дали нове ім’я Імоджен, а старе залишили у шафці для документів. Її фотографували і лоскотали. Патті готувала їй гарячі макарони з маслом та сиром. Коли маленькій Іммі виповнилося п’ять рочків, подружжя Соколофф відправило її до школи Ґрінбраяр, приватної установи на Мангеттені. Там вона вдягалася в біло-зелену форму та вчила французьку. На вихідних маленька Іммі бавилась у лего, пекла печиво і відвідувала Американський музей природознавства, де найдужче їй подобалися скелети плазунів. Вона святкувала усі єврейські свята, а коли виросла, узяла участь у незвичній церемонії бат-міцви[8] у лісі в північній частині штату.

Бат-міцва ускладнювалася, позаяк мати Патті й батьки Ґіл не вважали Імоджен за єврейку, тому що її біологічна мати єврейкою не була. Всі вони наполягали на формальному процесі навернення, який би відклав церемонію на рік, але натомість Патті покинула родинну синагогу та приєдналася до світської єврейської громади, що і провела церемонію під час виїзду в гори.

Отже, у віці тринадцяти років Імоджен Соколофф стала більш свідомою щодо власного статусу сироти, ніж коли-небудь раніше, і почала читати історії, які стануть наріжним каменем у її внутрішньому світі. Уперше вона звернулася до книжок про сиріт у школі, коли її підштовхували до читання. Таких було багато. «Мені подобався одяг, пудинги і кінні екіпажі», — розповідала вона Джул.

Іще в червні Джул та Імоджен почали жити разом у будинку, який Іммі орендувала на острові Мартас-Віньярд. Того-таки дня вони поїхали до фермерського кіоску, де можна самим обирати квіти.

— Мені подобалася «Гейді»[9] та ще казна-який відстій, — вона нахилилася над кущем жоржин, тримаючи ножиці. — Але згодом від усіх тих книжок мені хотілося блювати. Героїні увесь час були такі грьобано радісні. Взірці жіночої самовідданості. Типу: «Я до смерті голодна! Прошу, з’їж мою єдину булочку!» Або: «Я не можу ходити, я паралізована, але я все одно бачу яскравий бік життя, щасливий-щасливий!» Хочу сказати, що «Маленька принцеса»[10] і «Полліанна»[11] продають тобі купу огидної брехні. Щойно я зрозуміла це, як покінчила з ними.

Завершивши складати свій букет, Іммі вилізла на дерев’яний паркан. Джул досі збирала квіти.

— У середній школі я читала «Джен Ейр», «Ярмарок марнославства», «Великі сподівання» і таке інше, — вела далі Іммі. — Вони типу про сиріт, які балансують на краю.

— Книжки, які ти мені дала, — уторопавши, мовила Джул.

— Ага. Наприклад, у «Ярмарці марнославства» Беккі Шарп — одна велична машина амбіцій. Вона залишається ні з чим. У Джен Ейр напади люті, під час яких вона кидається на підлогу. Піп у «Великих сподіваннях» — шахрайка і жадібна до грошей. Усі вони прагнуть кращого життя та йдуть за ним, і всі вони морально нестійкі. Це робить їх цікавими.

— Мені вони вже подобаються, — сказала Джул.

Іммі вступила до коледжу Вассара завдяки своєму есею про тих персонажів. До того ж, зізнавалася вона, навчатись їй не подобалося. Вона не любила, коли люди вказували їй, що робити. Коли викладачі давали завдання читати давніх греків, вона цього не робила. Коли її подруга Брук порадила їй прочитати Сюзанну Коллінз, вона також цього не зробила. А коли її мати сказала, що їй треба завзятіше вчитись, Іммі покинула школу.

Звісно, тиск не був єдиною причиною, через яку Іммі покинула коледж. Ситуація виявилася вкрай складною. Утім, головну роль відіграла вдача Патті Соколофф — прагнення усе контролювати.

— Моя мама вірила в американську мрію, — розповідала Імоджен. — І хотіла, щоб я також у неї вірила. Її батьки народились у Білорусі. Вони по повній купилися на це. Знаєш, панує думка, що тут, у США, будь-хто може досягти вершини. Неважливо, звідки ти розпочинаєш, — одного дня ти зможеш керувати країною, розбагатіти, мати власний особняк. Так?

Ця розмова відбулася трохи пізніше, влітку на Мартас-Віньярді. Джул та Іммі були на пляжі Мощап. Вони лежали на великому бавовняному покривалі.

— Це дійсно мрія, — сказала Джул і поклала до рота картопляну чипсину.