— Родина мого батька також на це купилася, — Іммі вела далі. — Його дідусь і бабуся приїхали з Польщі й винаймали тут житло. Справи в дідуся йшли добре, і він придбав гастрономічну крамницю. Мій батько мусив рухатися ще далі — стати першим у родині, хто піде до коледжу, і він саме так і вчинив. Він став типу провідним юристом. Його батьки пишалися ним. Їм здавалося, все просто: залиште стару країну позаду і створіть власне життя. А якщо вам не поталанило в повній мірі прожити американську мрію, то ваші діти зроблять це за вас.

Джул полюбляла слухати, як Іммі розповідає. Вона ніколи не зустрічала того, хто так відверто розмовляв. Мова Іммі була нескладною, але також безжалісно цікавою й рясною на думки. Вона, схоже, не піддавала себе цензурі й не прикрашала свої речення. Вона просто розповідала, як потік, завдяки чому мала вигляд, наче постійно запитує щось, та здавалася відчайдушною, аби бути почутою.

— Країна можливостей, — промовила Джул лише для того, щоб подивитись, який напрямок обере Іммі.

— Це те, у що вони вірили, але я не думаю, що це дійсно правда, — відповіла Іммі. — Типу півгодини перегляду новин вистачить, аби збагнути, що тут більше можливостей для білих людей. І для тих, хто розмовляє англійською.

— І для людей із твоїм типом акценту.

— Зі східного узбережжя? — запитала Іммі. — Гадаю, так. І для неінвалідів. О, і для чоловіків! Чоловіки, чоловіки, чоловіки! Чоловіки досі розгулюють, наче Сполучені Штати — це велика цукерня й усі тістечка для них. Ти так не вважаєш?

— Я не дозволю їм з’їсти моє тістечко, — відповіла Джул. — Це моє сране тістечко і я його їстиму.

— Так. Ти захищаєш своє тістечко, — сказала Іммі. — І ти отримаєш його — шоколадне, з шоколадною глазур’ю, типу п’ятишарове. Проте, як на мене, справа ось у чому: ну ж бо, назви мене дурепою, але я не хочу тістечка. Можливо, я навіть не голодна. Я намагаюся просто бути. Існувати і насолоджуватися тим, що є переді мною. Я знаю, це розкіш, і я, напевно, сволота навіть через те, що володію нею, але я також думаю, що намагаюся цінувати її. Люди, дозвольте мені просто бути вдячною за те, що я тут, на цьому пляжі, й не почуватися так, наче мушу весь час боротися.

— Я гадаю, ти помиляєшся щодо американської мрії, — мовила Джул.

— Ні, не помиляюся. Чому?

— Американська мрія — це бути героєм бойовика.

— Серйозно?

— Американці люблять воювати, — сказала Джул. — Ми прагнемо змінити закони або зламати їх. Нам подобаються ті, хто чинять самосуд. Ми в захваті від них, так? Супергерої, серії фільмів «Викрадена», що завгодно. Нам аби рухатися на захід і захоплювати землі тих людей, які мали її раніше. Безжально вбивати так званих поганих хлопців і боротись із системою. Ось це американська мрія.

— Розповіси це моїй мамі, — промовила Іммі. — Скажи: «Добридень! Іммі хоче вирости і радше чинити суд Лінча, аніж бути промисловим магнатом». Подивишся, що станеться.

— Я з нею поговорю.

— Добре. Це все виправить, — Іммі хихикнула і перекотилася на пляжному покривалі. Вона зняла сонячні окуляри. — У мами є переконання щодо мене, які не вписуються. Типу в дитинстві мені було б дуже важливо мати кількох друзів, яких також усиновили, щоб я не почувалася самотньою, інакшою абощо. Але на той час вона твердила щось на кшталт: «З Іммі все гаразд, їй це не потрібно, ми саме такі, як інші родини!» Згодом, п’ятсот років потому, у дев’ятому класі, вона прочитала статтю в журналі про названих дітей і вирішила, що мені треба потоваришувати з тією дівчиною, Джолі, яка щойно почала вчитись у Ґрінбраярі.

Джул пам’ятала її. Дівчина з вечірки до дня народження та з Американського театру балету.

— Моя мама уявляла нас двох разом, і я намагалась, але тій дівчині насправді не подобалася, — вела далі Іммі. — У неї було блакитне волосся. Дійсно дуже круте. Вона дражнила мене через моє ставлення до безпритульних котів та через читання «Гейді», вона сміялася з музики, яка мені була до душі. Але моя мама й далі телефонувала її матусі, вибудовуючи плани для нас обох. Вони уявляли між нами той цілісний зв’язок названих дітей, що ніколи не існував, — Імоджен зітхнула. — Все це було сумно. А згодом вона переїхала до Чикаґо, і моя мама облишила цю ідею.

— Тепер у тебе є я, — сказала Джул.

Іммі підвелася й торкнулася потилиці Джул.