Денні й Ралфі Ґліки пішли в гості до Марка Петрі з наказом повернутися до дев’ятої, тож, коли вони не з’явилися вдома о десятій хвилині після дев’ятої, Марджорі Ґлік зателефонувала додому Петрі. «Ні, — сказала місіс Петрі, — хлопчиків тут не було. Можливо, краще вашому чоловіку побалакати з Генрі». Місіс Ґлік передала слухавку своєму чоловіку, відчуваючи у себе в животі легковій страху.

Чоловіки обговорювали справу. Так, хлопчики пішли лісовою стежкою. Ні, той струмок дуже мілкий о цій порі року, особливо після такої ясної погоди. Не глибше, ніж по щиколотки. Генрі запропонував, що він з потужним ліхтарем піде зі свого кінця стежки, а містер Ґлік вирушить зі свого. Може, хлопчики знайшли байбачу нору, чи накурилися сигарет, чи ще щось таке. Тоні погодився і подякував містерові Петрі за його клопіт. Містер Петрі відповів, що це зовсім ніякий не клопіт. Тоні поклав слухавку і трішки заспокоїв свою дружину; їй було лячно. Собі подумки він вирішив, що після того, як він їх знайде, обидва хлопці тиждень не будуть здатні сидіти.

Але ще раніше, як він устиг вийти з заднього подвір’я, з-поміж дерев, зашпортуючись, з’явився Денні і повалився біля надвірного мангала. Він був ошелешений, говорив мляво, на запитання відповідав ледь-не-ледь і не завжди щось путнє. В манжетах у нього застрягла трава, а у волоссі — дрібка осіннього листя.

Він розповів батькові, що вони спустилися з Ралфі стежкою крізь ліс, перейшли по переступних каменях Кроккетів струмок і вибрались на другий берег без ніяких перешкод. Потім Ралфі почав говорити про якогось привида в цьому лісі (Денні «забув» згадати, що сам вклав цю ідею до голови своєму брату). Ралфі сказав, що бачить якесь обличчя. Денні почав брати страх. Він не вірив у привидів чи ще якісь дитячі ляки на кшталт хокала, але йому здалося, що він таки дійсно щось почув там, у темряві.

І що вони зробили потім?

Денні гадав, що вони знову рушили далі, тримаючись за руки. Певності щодо цього він не мав. Ралфі скиглив про того привида. Денні сказав йому, щоб не рюмсав, бо вже ось-ось вони побачать вуличні ліхтарі на Джойнтер-авеню. Потім сталося щось погане.

Що? Яке саме погане?

Денні не знав.

Вони його переконували, дратувалися, вмовляли. Денні тільки хитав головою — повільно і заперечливо. Так, він розуміє, що мусив би пам’ятати, але згадати не може. Чесно, ніяк не може. Ні, він не пам’ятає, щоб він за щось перечепився і впав, чи чогось такого. Просто… все стало темним. Дуже темним. А наступне, що він пам’ятає, — як він лежить на стежці сам-один. Ралфі зник.

Паркінс Ґіллеспі сказав, що посилати людей у ліс серед ночі немає сенсу. Забагато там повалених дерев. Хлопчик, напевне, просто збився з дороги. Він з Ноллі Ґарденером, Тоні Ґліком та Генрі Петрі походили туди й назад по цій стежці і вздовж узбіч Джойнтер-авеню та Брок-стріт, гукаючи у портативні мегафони.

Зрання наступного дня Камберлендська поліція і поліція штату разом почали координовані пошуки у тій ділянці лісу. Коли нічого не було знайдено, пошук розширили. Чотири дні вони обшукували хащі, а містер і місіс Ґлік бродили по лісах і полях, пробираючись між завалів дерев, залишених ще тією стародавньою пожежею, викликаючи ім’я свого сина з безкінечною і розпачливою надією.

Коли й це не дало результатів, прочесали Теґґартів ручай і Роялову річку. Безрезультатно.

На п’ятий день Марджорі Ґлік розбудила свого чоловіка о четвертій ранку, нажахана до істерики. Денні зомлів і упав у коридорі верхнього поверху, радше за все, коли йшов до туалету. Швидка допомога відвезла його до Клінічного шпиталю Центрального Мейну. Попередній діагноз був: гострий і запізнілий емоційний шок.