Нічого нового, особливого нічого. Якийсь старшокласник міг заявитися у школу п’яним, але нічого іншого намислити Флойд не міг.

— Ну, хтось убив собаку твого дядька. Отака новина.

Флойд застиг, затримавши склянку на півдорозі до свого рота.

— Дока, собаку дядька Віна?

— Саме так.

— Збило машиною?

— Аж ніяк не схоже на те. Майк Раєрсон його знайшов. Майк приїхав на Злагідний Пагорб, щоб покосити траву, і Док висів там на отих шпичаках, що на вершечку цвинтарних воріт. Весь розпанаханий.

— Що за сучий син, — промовив Флойд вражено.

Делл поважно кивнув, задоволений справленим враженням. Він знав іще дещо таке, що стало гарячою темою сьогоднішнього вечора в місті, — дівчину Флойда бачили з тим письменником, котрий оселився у Єви. Але про це нехай Флойд дізнається сам.

— Раєрсон доправив собачого трупа Паркінсові Ґіллеспі, — сказав він Флойду. — У того така думка, що пес міг сам померти, а зграя якихось дітлахів повісили йо’ заради сміху.

— Ґіллеспі власного гузна від лунки в землі не відрізнить.

— А може, й ні. Скажу тобі, що я думаю, — Делл подався вперед на своїх дебелих руках. — Я думаю, це таки пацанва, авжеж… чорт забирай, я цього певен. Але теє може буть троха серйозніше, ніж просто жарт. Ось, глянь-но, яка штука.

Він сягнув рукою під шинквас і ляснув по ньому газетою, розгорнутою на одній із внутрішніх шпальт.

Флойд узяв її до рук. Заголовок повідомляв: «ПРИХИЛЬНИКИ САТАНИ ОСКВЕРНИЛИ ФЛОРИДСЬКУ ЦЕРКВУ». Він пробіг очима текст. Отже, якоїсь години після опівночі зграя підлітків вломилася в католицьку церкву в Клуїстоні, Флорида, і провела там якогось кшталту нечестиві обряди. Було осквернено олтар, на лавах, сповідальнях та хрестильній купелі набазграно нецензурні слова, а на сходах, що ведуть до притвору, було знайдено ляпки крові. Лабораторний аналіз підтвердив, що, хоча частина тієї крові належить тварині (ймовірно козяча), більшість її людська. Шеф поліції Клуїстона визнав, що жодних прямих доказів у них нема.

Флойд поклав газету.

— Шанувальники Диявола в Лігві? Та бодай тебе, Делле. Ти шукаєш вовків межи вівці.

— Виростки скаженіють, — вперто відказав Делл. — А то ти сам цьо’ це бачиш. Потім тобі новина буде, шо вони на пасовиську Ґріффена людей приносять у жертву. Хочеш іще підзаправитися?

— Ні, дякую, — сказав Флойд, зісковзнувши зі стільця. — Гадаю, я краще піду подивлюся, як там почувається дядько Вінні. Він любив того собаку.

— Передай від мене йому вітання, — сказав Делл, ховаючи назад під шинквас газету — наочний аргумент на пізніше ввечері. — Страх, як жаль за таке почути.

На півдорозі до дверей Флойд затримався і промовив кудись у простір: