—А я розповім, — самовдоволено відказав Ралфі. — Я розповім, навіщо ти насправді захотів піти.

— Ти дрібний гад, — безпомічно мовив Денні.

Поза підстриженим подвір’ям униз по схилу до лісу вела бита стежка. Будинок Ґліків стояв на Брок-стріт, а Марка Петрі — на Південній Джойнтер-авеню. Ця стежка була коротким шляхом, який заощаджує багато часу, коли вам по дванадцять і дев’ять років і є охота переходити Кроккетів струмок по каменях. Під їхніми підошвами похрускували соснові шпички і гілочки. Десь у лісі співала дрімлюга, а навколо них стрекотали цвіркуни.

Денні припустився помилки, розповівши своєму брату, що в Марка Петрі є повний набір пластикових монстрів «Аврори» — вовкулака, мумія, Дракула, Франкенштейн, божевільний професор і навіть Камера жахів[76]. Їхня мати вважала всі ці речі поганню, яка паскудить мозок, або чимось таким, і братик Денні моментально перетворився на шантажиста. Гнилий, авжеж.

— Ти гниляк, ти це розумієш? — промовив Денні.

— Розумію, — гордо відповів Ралфі. — А як це?

— Це, як коли ти зелений і липкий, як шмарклі.

— Пригнися, — сказав Ралфі.

Вони вже спустилися до Кроккетового струмка, який неквапливо дзюрчав у гравійному ложі, утримуючи на своїй поверхні легенький перламутровий відсвіт. За дві милі на схід звідси він зливався з Теґґартовим ручаєм, який своєю чергою вливався до Роялової річки.

Денні рушив через струмок по каменях, мружачись у гуснучому мороці, щоби бачити, куди ступає.

— Я тебе турну! — радісно крикнув Ралфі в нього за спиною. — Стережись, Денні, я тебе турну!

— Турнеш мене, а я тебе тоді турну на пливуни, сраченя, — відказав йому Денні.

Вони дісталися другого берега.

— Нема тут ніяких пісків-пливунів, — поглузував Ралфі, однак підсуваючись ближче до брата.

— Йой? — зловісно запитав Денні. — Лише кілька років тому один хлопець загинув тут у пливуні. Я чув, як за це балакали ті старші чуваки, що зависають біля крамниці.

— Справді? — перепитав Ралфі. З виряченими очима.

— Йо, — сказав Денні. — Його затягувало на дно, а він верещав і репетував, а потім рот йому забило піском з пливуна та й по всьому. Рааааггггггхххх.

— Нумо, — неспокійно промовив Ралфі. Було вже близько до повної темряви, і ліс повнився ворушкими тінями. — Давай заберемося звідси.

Вони почали лізти вгору на берег, трохи ослизаючись на соснових гілках. Той хлопець, розмову про якого Денні чув у крамниці, був десятирічним Джеррі Кінгсфілдом. Можливо, він і потонув у пливуні з верещанням і репетом, але якщо це дійсно було так, ніхто його не чув. Він просто зник шість років тому в Мочарах, коли там рибалив. Деякі люди думали на пливуни, інші трималися думки, що його вбив якийсь сексуальний збоченець. Ті збоченці були повсюди.

— Люди кажуть, його привид досі блукає в цьому лісі, — з усією серйозністю повідомив Денні, оминувши той факт, що Мочарі за три милі південніше звідси.