Він дістав з нагрудної кишені пом’яту пачку сигарет і закурив.

— Від тебе пахне так, немов ти цілком скупався у «Старому лісовику»[78].

— З нього користі, як з бика молока, — простягнув він їй руку, показавши пухирці від укусів комах і ледь загоєні подряпини. — Сучі москіти та колючі кущі.

— Як ти гадаєш, що з ним сталося, Бене?

— Бозна, — видихнув він дим. — Можливо, хтось підкрався зі спини до старшого брата, гахнув його наповненою піском шкарпеткою або чимсь таким і вхопив малого.

— Ти вважаєш, що він уже мертвий?

Бен подивився на неї, щоб побачити, якої їй хочеться відповіді — чесної чи лише обнадійливої. Він узяв її за руку, сплівши її пальці зі своїми.

— Так, — коротко мовив він. — Я думаю, що хлопчик уже неживий. Поки що жодних переконливих доказів, але я так думаю.

Вона спроквола похитала головою:

— Я сподіваюся, ти помиляєшся. Моя мама і деякі інші пані цим часом ходили посидіти з місіс Ґлік. Вона геть у знетямі і її чоловік також. А той інший хлопчик блукає там, неначе привид.

— Угу, — відгукнувся Бен.

Він дивився вгору, на Дім Марстена, не вельми уважно слухаючи. Віконниці там були зачинені; вони відчиняться пізніше. Коли западе темрява. Віконниці відчиняться, коли западе темрява. На цій думці, на її ледь не заклинальній характерності він відчув, як ним перебіг якийсь хворобливий холод.

— …ввечері?

— Га? Вибач? — озирнувся він на неї.

— Я казала, що мій тато хотів би, щоб ти прийшов до нас завтра ввечері. Ти зможеш?

— А ти будеш вдома?

— Звичайно, буду, — відповіла вона і подивилась на нього.

— Гаразд. Добре.

Йому хотілося дивитися на неї — вона була такою гарною в цьому призахідному світлі — але його очі, немов магнітом, притягував Дім Марстена.

— Він притягує тебе, правда? — промовила вона; і це прочитання його думки, аж до самої метафори, було ледь не моторошним.