Вона подивилася на нього здивовано:

— Яким чином ти це з’ясував?

— Дещо дізнавсь від поліції Бостона, але здебільшого від одної жінки на ім’я Мінелла Корі, це сестра Бьорді Марстен. Зараз їй сімдесят дев’ять, і вона вже не пам’ятає, що їла на сніданок, але не забула ані крихти з того, що відбувалося до 1940 року.

— І вона тобі розповіла…

— Стільки, скільки знала. Вона в будинку престарілих у Нью-­Гемпширі, і я не думаю, щоби за всі роки бодай хтось витрачав свій час на те, щоб її вислухати. Я спитав у неї, чи дійсно Х’юберт Марстен був найманим убивцею в Бостонському регіоні — в поліції впевнено вважали, що він ним був — і вона кивнула. «Скількох?» — спитав я в неї. Вона підняла собі перед очі пальці, почала ними ворушити і перепитала:

— Скільки отак разів, ви можете порахувати?

— Боже мій…

— Та Бостонська організація почала вельми нервуватися щодо Х’юберта Марстена у 1927 році, — вів далі Бен. — Його двічі забирали на допити. Одного разу бостонська поліція, а іншого — поліція Молдена[111]. У Бостоні його взяли за вбивство у гангстерському середовищі, тож за дві години він уже знову був на волі. Справа у Молдені була зовсім не діловою. Вбивство одинадцятирічного хлопчика. Дитину було випатрано.

— Бене, — мовила Сюзен, і голос у неї звучав хворо.

— Роботодавці Марстена зняли його з гачка — я собі уявляю так, що він знав, де поховано деякі трупи, — але це був для нього кінець у Бостоні. Він тихо переїхав до Салимового Лігва, просто керівник транспортної фірми, що відійшов від справ, який щомісяця отримує свій чек. Він мало куди виходив. Принаймні не так часто, щоб ми про це знали.

— Що ти маєш на увазі?

— Я багато часу провів у бібліотеці, переглядаючи старі числа «Вісника» з 1928 по 1939 рік. Четверо дітей зникли протягом того періоду. Не вельми й незвичайна річ, особливо в сільській місцевості, діти можуть загубитися й інколи вони гинуть від природних чинників. Інколи дітей ховає під зсувом у гравійному кар’єрі. Це недобре, але таке трапляється.

— Але ти не вважаєш, що тут сталося саме це?

— Я не знаю. Але я знаю, що жодного з тих чотирьох так ніколи й не знайшли. Жоден мисливець не надибав якогось скелета у 1945-му, ані підрядник якийсь не викопав нічого такого, набираючи партію гравію для виробництва цементу. Х’юберт з Бьорді жили в цьому будинку одинадцять років і діти пропадали — оце й усе, що кожен знає. Але я не перестаю думати про того хлопчика в Молдені. Я весь час про це думаю. Ти читала «Обмарний дім між пагорбів» Ширлі Джексон?

— Так.

Він стиха процитував:

— «І хоч би що там тинялося, воно тинялося на самоті». Ти питала, про що моя книжка. Властиво, вона про рецидивну силу зла.

Вона поклала свої долоні йому на руку:

— Ти ж не думаєш, ніби Ралфі Ґліка…

— Ізжер мстивий дух Х’юбі Марстена, котрий знов повертається до життя кожного третього року, коли місяць у повні?