— Співай далі, — мовила Гарпер. — Йому не конче бути при тямі. Він і так нас не чутиме. Ми співаємо до драконячої луски, а не до нього. Співай, трясця.

— Це безглуздо!

— Ти жива?

— Так!

— Ось тобі і глузд, — відказала Гарпер, а тоді мову їй відібрало. Почалися перейми, дуже болючі. Усе всередині зсудомилося, розслабилося, а тоді зсудомилося знову. Їй завжди хотілося, щоб пологи пройшли у воді. Ще зовсім недавно це було страх як модно.

Вони співали «Ложечку цукру» вдруге, коли «Меґґі Атвуд» врешті пішла під воду, наостанок гучно зашипівши, порснувши сірим димом і протяжно забулькавши.

Заспівали «Чим-чим чи-рі». А коли стали забувати слова, то вигадували нові рядки.

— «Чим-чим чиня, чим-чим чиня, чим-чим черня, плюскатися у воді — то повна херня!» — горлала Еллі.

— «Цілунок свій ти у сраку засунь!» — виспівувала Рене.

— Гляньте, — промовила Гарпер.

Нік увесь світився під светром. З-під його дощовика струменіло блакитне сяйво. Вода, торкаючись рожевого сплячого личка, шипіла й випаровувалася.

Усі разом знову завели «Ложечку цукру». Проте Гарпер надто сильно боліло, щоб вона могла до них приєднатися. Дівчина зціпила зуби й заплющила очі, витримуючи чергові перейми. А розплющивши їх, побачила поперед себе «Портативну маму», яка гойдалася на хвилях, пливучи повз них. Саквояж був широко розкритий, у нього потроху набиралася вода. Гарпер спостерігала, як дарунок, призначений її дитині, помалу, мрійливо кружляв, а тоді зник з-перед очей, пішовши під воду.

Гарпер шкодувала, що Фенікс полетів геть. Довгий час вона ще могла розгледіти його силует далеко на темному небокраї: насичений мідяний блиск. Та якоїсь миті — коли вони утретє бралися співати «Свічу на воді» — дівчина згубила слід птаха. А разом з Феніксом вона, здавалося, втратила й надію. Гарпер гадки не мала, чому птах покинув їх. Чому Джон залишив їх. Те величезне жаске створіння... але все-таки, якимось чином, то був Джон. Може, саме та істота була справжнім Джоном Руквудом, а не мрець, що пішов на дно з «Меґґі Атвуд». Справжній Джон: неосяжний, більший за саме життя, трошки дурнуватий і на диво непоборний.

Гарпер не могла відповісти Еллі, що вона співатиме, доки вистачатиме подиху, тому що Джон попросив її жити далі. Вона збиралися докласти зусиль, щоби виконати цю обіцянку.

Скільки всього їй кортіло зробити разом з ним — прості побутові радощі, які вона мимоволі почала уявляти. Ліниві недільні ранки в ліжечку, огорнутому м’яким сонячним світлом. Їй хотілося покласти руки йому на стегна, відчути їх на доторк. Дивитися з ним старі сумні фільми. Гуляти надворі восени, вдихаючи запах опалого листя, яке хрускає під ногами. Їй кортіло побачити малюка на руках у Джона, попри те, що раціональна частина мозку завше нагадувала їй: дитя доведеться віддати. Гарпер була переконана, що з дитиною Джон буде просто чарівним. Їй хотілося, щоб він міг нарешті перепочити, звільнитися від провини, смутку і втрати. Їй кортіло тисячі й тисячі разів прокидатися вранці поряд з ним. Цього вже не буде ніколи, але він хотів, щоб вона жила — він любив їх, бажав, щоб вони жили, — тож вона збиралася бодай так компенсувати всі ті халепи, що його спіткали.

Вони співали «Ромео і Джульєтту», а тоді «Над веселкою»[184]. Еллі горлала приспів «Лишитись у живих»[185], поки Рене переводила подих; по тому Рене співала «Гей, Джуд», поки відпочивала Еллі.

Щойно скінчивши, Рене злякано глянула на Еллі.

— Що в Гарпер з обличчям?

— Я думаю, вона народжує дитину, — відповіла Еллі.

Гарпер уже довгенько не могла співати. Вона смикнула головою, кволо кивнувши на слова Еллі. Жінка відчувала, як маля — щільна, слизька, нестерпно болюча грудка — проштовхується крізь неї назовні. Відчуття було таким, наче з неї посмик за посмиком видирали нутрощі.