— Дарма ти це зробила, — гукнув Джим, перекрикуючи шум вітру й гуркіт двигуна.

Він відчинив двері рубки і виступив у них, позираючи на корму крізь чистий пластик лицьової панелі. У руці він тримав ствол сорок п’ятого калібру, проте зброя була скерована в підлогу, а не на них.

— Покінчимо з цим цивілізовано, — сказав Джим. — Без страху, без болю. Дамо вам чарівну пілюлю, тоді на бочок — і за борт.

— Ні, — мовила Гарпер. — Ні, ні, ні, ні. Ви не можете. Благаю вас. Це безглуздя якесь. Навіщо? Навіщо вся ця дурнувата шарада? Якого хріна ви нас просто не пристрелили на місці? У вас же було повно часу. Навіщо вся ця вистава?

— Вона не для нас, — промовив Пожежник. — Правда ж?

Джим стенув плечима.

— Я звик думати, що вам, люди, приємніше йти з життя на високій ноті. Заснути, мріючи про місце, де ви будете у безпеці. Де за вами доглядатимуть. Господи, ми ж люди, а не якісь чудовиська. Ми не хочемо, щоб ви страждали. Але... ні. Ні, усе це ми робимо заради громади. Такі, як Вів’єн, звісно ж, вірять у цей острів; більшість з них вірить. Ви гадки не маєте, як це важливо для їхнього морального духу: вірити, що вони рятують людей. Допомагають людям. Якби вони дізналися, що ми відпливаємо від берега, лише щоб викинути людей за борт, їхні серця б не витримали такого. А ще це посіяло б розбрат, — катер знову наскочив на хвилю, і Джим затнувся, вхопившись за дверну раму. — Ви мусите зрозуміти. Хто ви, кажете? Маленька вціліла демократія? Проголосували, чи йти сюди? Що ж, у нас тут теж демократія. Маємо власну розпорядчу раду. Губернатор і ще дванадцятеро, разом зі мною. Ви не єдині вирішили все голосуванням. Ми вчинили так само. І ось це ми й проголосували.

— Ніякого острова немає, — промовила Еллі.

— Є! Був принаймні. ЦКЗ покинув його в листопаді. Там стався заколот. Лікарі випробовували якісь експериментальні ліки, через які дехто з хворих загинув, і ті невдячні курвалі захопили контроль над шпиталем. Заявили, що більше не потребують ліків. Марили щось про те, що мають власні ліки, що навчилися тамувати вогонь. Вони взяли медперсонал у заручники, щоб запобігти військовому втручанню. Погано ж вони знали нашого губернатора. Він не веде переговорів з терористами. Губернатор реквізував з Банґора бомбардувальник «Б-17» і встелив увесь острів «косарками маргариток»[182]. Тепер це випалена пустка. Дим з Мачіаза було видно. Тоді ми й вигадали історію про групу паяльників, які погано відреагували на нові ліки, і про згорілий шпиталь.

— Але ж ми чули Марту Квінн по радіо, — не вгамовувалася Гарпер. — Ми ж чули.

— Ага. У нас є сотні годин її балачок на старих записах. Ми крутимо їх по колу. Губернатор завжди казав, що це найлегший шлях позбутися зарази на Північному Сході. Зібрати всіх заражених в одному пропускному центрі, а тоді людяно позбутися. Пожбурити їх у Північно-Атлантичну течію, тоді жодних шансів на те, що тіла спливуть поблизу Мачіаза. Мені справді щиро шкода.

— Ви не можете, — стала благати Гарпер. — Прошу вас. Моє дитя може бути здоровим.

Від цих слів обличчя Джима спохмурніло. Гарпер помітила крізь маску, як напружилася його щелепа.

— Це брехня. Якщо ви хвора, воно хворе теж.

— Неправда. Вам цього не відомо. Нема жодних досліджень.

— Не знаю, які такі дослідження вам на очі траплялися. Цілком правда, що немовлята від заражених жінок часто народжуються без видимих ознак луски. Проте аналіз крові демонструє, що спора ховається у ДНК, чекаючи нагоди проявитися. І якщо вже відверто: мало хто з жінок у вашому становищі доношує дитину до пологів. Ви були медсестрою. Мали доступ до пігулок. Треба вже давно було чимось закинутися. Відправити себе спатки. Від думки, що ви виношуєте малюка, фаршованого тою болячкою, мені хочеться виблювати за борт.

Джим зиркнув у темряву, а тоді знову поглянув на них.

— Слухайте. Я не хочу вас розстрілювати. Краще відійти у воді. Тихіше. І не важливо, що ви не приспані. Холод заколисає вас за якісь десять хвилин. Це буде як фінал «Титаніка». До того ж, якщо я стрілятиму, то можу продірявити судно. Незручно вийде, знаєте. Виручіть мене. Знімайте жилети. І з малого також.

— То ми або знімаємо жилети, — сказав Джон Руквуд, — або ви нас пристрелите. Так воно буде?

Він поволі зісмикував рукавицю з лівої руки.