Останні його слова долинали до Гарпер, мов звіддаля. Їй неначе виривало нутрощі зсередини.

— Що відбувається? — запитав Дон Льюїстон. — Що за хрінь відбувається? Ох, курва. Ох, курва, не кажіть.

— Дихай, Гарп, — заговорила Рене. — Вдихнула. Видихнула. Дитя на підході. За мить все скінчиться.

Еллі була в неї поміж ногами. Гарпер не помітила, як з неї стягнули спортивні штани. Нижче пояса вона була в чому мати народила, відчуваючи шкірою вологу.

— Я бачу голівку! — скрикнула Еллі. — Тужся, сучко! Ти можеш! Ти впораєшся з цією хрінью, ну ж бо.

Нік утік від них, зарився обличчям Дону в живіт. Гарпер заплющила очі й натужилася, почуваючись так, наче намагається виштовхнути нутрощі на палубу. Вона відчула різкий солонуватий запах, який міг іти або від моря, або від плаценти. Коли вона на мить розплющила очі, то знову побачила Фенікса, тепер уже завбільшки зі страуса, який плавав поряд з кораблем, склавши крила. Він спостерігав зі спокійним, грайливим виразом своїх осяйних очей; вогненна цятка в морі.

Вона тужилася. Щось там піддалося. Її наче розірвало зсередини, промежина пашіла вогнем, Гарпер засапала від болю і полегшення.

Маля замахало пухкенькими ручками й зарепетувало. Голівка нагадала Гарпер покоцаний кокос, вимазаний у крові: густе пасмо коричневого волосся звисало з опецькуватого черепа. Товстий червоний шнур тягнувся від живота дитини й до самої Гарпер.

Звісно ж, то була дівчинка. Еллі простягнула їй дитину. Дівчина вся тремтіла, та не від холоду.

Судно злегка погойдувалося, вона колисала маля у руках. Тихо, ледь голосніше від шепоту, Гарпер заспівала свої доньці кілька рядків «Ромео і Джульєтти». Немовля розплющило очі й поглянуло на неї. Райдужки малої сяяли кільцями золота; глибоко, в самому осерді дитини вже ховалася драконяча луска. Гарпер була задоволена. Тепер їй нікому не доведеться віддавати доньку. Тепер лишалося тільки співати їй.

На сталевій блакиті хвиль зблиснуло сонячне сяйво. Коли Гарпер повела поглядом, шукаючи Фенікса, від птаха не лишилося вже нічого, окрім кількох язиків полум’я, що колихались у воді. Іскри і сніжини попелу ковзали у прохолодному повітрі, опускаючись на волосся і руки Гарпер. Кілька пір’їн попелу впали на її дочку, вимащуючи крихітне чоло. Гарпер пригорнула доньку і поцілувала її саме туди.

— Як ти її назвеш, Гарпер? — запитала Рене. Зуби Рене клацали, вона тремтіла, проте очі жінки, повні сліз, світилися від радості.

Гарпер потерла пальцем лобика дочки, ледь розмазуючи попіл. Вона сподівалася, що десь у ньому була й частинка Джона. Сподівалася, що він був довкола, огортав і досі оберігав їх. Гарпер відчувала, що так воно і було.

— Еш, — відповіла вона.

— Ешлі[186]? — перепитала Еллі. — Гарне ім’я.

— Так, — промовила Гарпер. — Гарне. Ешлі. Ешлі Руквуд.

Рене розповідала Донові про Мачіаз, про їхню фінальну подорож катером, і про чоловіка, що застрелив Джона.

Дон протер рота зворотом долоні.

— Вони переслідуватимуть нас. Але, мабуть, ще є час. Ми маємо десь добу фори. Ліпше нам за той час щезнути.

— Куди? — запитала Еллі.