Кода

«Що як залишилося ще трохи оповідки?» Автор — Джо Гілл. © Джо Гілл, 2016.

А так воно і є. Першим це помітив малий, серйозний хлопчак-шестирічка на ім’я Кай, який ішов додому разом з матір’ю. Він смикнув її за руку і, тицяючи пальцем у небо, промовив: «Глянь, мам, зоря падає». Жінка, Елейна, підвела голову, затулила очі від яскравого денного світла і, мружачись та придивляючись до південного сходу, побачила: чепурне біле суденце з напнутим вітрилом, на якому майорів намальований червоний краб. На перший погляд здавалося, що судно переслідує червона вогненна куля, полум’яна комета, що ковзає в повітрі. Однак у тому, як поволі вітрильник розтинав хвилі, Елейна розгледіла, що він не тікав від вогненної кулі, ні. Насправді його супроводжував велетенський вогненний птах. Сокіл з вогню надимав вітрило парким повітрям, розганяючи корабель до запаморочливої, майже небезпечної швидкості. Елейна роздивилася світловолосу жінку, яка стояла на носі судна. Жінка підвела руку, вітаючись — та рука сяяла, наче вбрана в рукавицю з чистого світла. Кай помахав у відповідь. Рука хлопчика теж палахкотіла, наче смолоскип. На кінчиках пальців мерехтіли зелені язички полум’я. «Ніхто не любить хвальків, Каю», — попередила хлопця Елейна, та її ніжна усмішка підказувала, що говорить вона не всерйоз.

Подяки

Якщо їхати до кінця Літтл-Гарбор-роуд, що в Портсмуті, штат Нью-Гемпшир, то дорога виведе вас до океану. От тільки ви не знайдете там вкритої піском стежки до табору Віндем. Це місце я вигадав. Втім, багато інших прикметних місць — цвинтар «Саут-Стрит», ставок Саут-Мілл, міст Піскатау — саме такі, як я їх описав. Де-не-де я дещо прикрасив, задля кращої історії.

Одна з небезпеки написання сторінки подяк у тому, що легко забути когось такого, хто зробив надзвичайно важливий внесок у написання книги. Дякуючи в кінці попереднього свого роману, «NOS4A2», я забув згадати, наскільки вдячний доктору Дереку Стерну за наші з ним періодичні бесіди. Усна терапія нині стала чимось вкрай застарілим. Кому хочеться балакати, коли можна заковтнути пігулку, правда ж? Проте психофармакологія має свої обмеження: ніхто не зможе виписати вам відчуття перспективи. Я не певен, що зміг би завершити попередній роман (та й навіть цей), якби не Докова грамотна іронічна підтримка.

Коли працюєш над книгою чотири роки, то дістаєш багато корисної інформації з різноманітних джерел. Я дякую доктору Марку Соферу, доктору Енді Сінгху та доктору Браяну Небу — за те, що відповіли на мої численні медичні запитання. Там, де я помилився, не виніть їх — коли доводилося вибирати між красою історії та красою медичної правди, я обирав перше. Іншими словами, неможливо вправити півмісяцеву кістку у зап’ястку, просто сильно натиснувши, хоч це й гарна фантазія. Дітлахи, якщо з вами таке колись станеться, прямуйте у відділення невідкладної допомоги й готуйтеся до операції. Попри це, більшість медичних процедур, які здійснила Гарпер, цілком можливі... враховуючи послаблення тиску в мозку Отця Сторі за допомогою ручного дриля з «Гоум депо».

Дехто з друзів читав деякі розділи, а то й усю книгу, на ранніх етапах написання, забезпечивши мене корисними відгуками: Кріс Раялл, Джейсон С’ярамелла, Сі Роберт Карґілл, Лорен Букс, Шейн Леонард, а також Ліберті Гарді. Мій кіноагент, Шон Дейлі, та його дружина, Сара, підтримали мене словом і ділом, а по тому Шону вдалося продати права на фільм компаніям «21st Century Fox» та «Temple Hill». Щира подяка Стіву Асбеллу, Айзеку Клауснеру та Віку Ґодфрі за те, що ставили на Гарпер та Джона, і Шоновому босу, Джоді Готчкісс, за те, що поставила на мене.

Мій редактор у «William Morrow», Дженіфер Брел, і редактор у Сполученому Королівстві, у «Gollancz», Ґіліян Редферн — просто творчий інь та янь. Кожнісінька сторінка цієї книги стала кращою завдяки їхньому дбайливому прочитанню. Келлі Рудольф та Софі Келдер спланували промо-кампанії світового рівня. У «HarperCollins/Morrow» працює ціла вбивча команда професіоналів, які не покладаючи рук полірували кожен аспект «Пожежника». До неї належать Келлі О’Коннор, Тавія Ковальчук, Ар’яна Гендраван, Андреа Молітор, Морен Саґден, Аманде Кейн, Ліа Карлсон-Станісік, Мері-Енн Петяк, Кеті Островка, Даґ Джонс, Карла Паркер, Мері-Бет Томас, надзвичайно працьовитий відділ продажу та Ліейт Стелік, видавець. Загін у Сполученому Королівстві не менш грізний, починаючи з Девіда Шеллі, включно з Кейт Еспінер, Джоном Вудом, Джен Макменем та всім відділом маркетингу — Крейґом Лайнааром, Полом Гассі, моїм приятелем Марком Стеєм та рештою команди Orion з продажу. Кейт Малґрю начитала цю книгу для аудіо, відразу зробивши так, що я зазвучав разів у п’ять краще, ніж воно є насправді. Я винен їй пляшку доброго вина. Дякую Лорен Чоут у «Choate Agency», за те, що приглядала на діловими нюансами, щоб я міг зосередитися на творчій частині (цікавих штуках, тобто).

Мої любов та подяка Крістіні Террі, яка піклувалася, щоб я час від часу тікав з офісу і трохи веселився, працюючи над цією книгою. Усю любов на світі я спрямовую до обійстя сімейства Кінг-Браффет, до Наомі та до батьків, які разом, незліченними способами, зробили цю книгу можливою, а мої будні — сповненими радості. Понад усе дякую трьом своїм синам, які роблять мене щасливим — я люблю вас, хлопці. Я вдячний за наше спільне життя.

Зрештою: коли я скінчив третю чернетку цього роману, мій друг і ось уже двадцять років агент, Майкі Чоут — коханий чоловік Лорен — помер від раку легенів у віці п’ятдесяти трьох років. Я не знав, що він хворий. Це він тримав при собі. Вперше я про це дізнався, коли Лорен подзвонила сказати, що його не стало. Він ніколи не курив і щодня бігав, тому це здається вкрай несправедливим. Коли ми балакали востаннє, він саме прочитав «Пожежника» і сказав мені, що це збіса класна книжка. Для мене його схвалення значило все; водночас мені прикро, що ми так багато говорили лише про мене і мою писанину. Шкода, що не говорили частіше про нього. Майкі любив поїсти в якомусь новому гарному ресторані, і якби тільки ми мали змогу повечеряти з ним наостанок, я б сказав йому, що він збіса класний друг. Може, така переміна й заслужена. На ту мить, коли Майкі дізнався, що Гілл не моє справжнє прізвище, він представляв мене майже десять років. Бодай раз ми змогли неабияк здивувати один одного.

Я люблю тебе, Майкі. Дякую, що виділив для мене місце у своєму житті.

Про автора

Джо Гілл є автором таких бестселерів «Нью-Йорк Таймз», як «NOS4A2», «Роги» й «Коробка у формі серця», а також відзначеної численними нагородами збірки оповідань «Привиди двадцятого століття». Він також здобув нагороду Айзнера за авторство шеститомної серії коміксів «Ключі Локків». Проживає у Нью-Гемпширі.

1

«Мої улюблені речі» (англ. «My Favorite Things») — пісня з відомого американського мюзиклу «Звуки музики» 1959 року, та його однойменної кіноадаптації 1965 року. У стрічці (як і в різдвяному спецвипуску шоу Ґері Мура 1961 року) цю пісня виконала Джулі Ендрюс. (Тут і далі прим. перекл.).

2