Хтозна, де Пожежник дістав своє вбрання: чорний берет, короткий чорний піджак і кілт, який оголив його волохаті кістляві ноги. Але Гарпер зовсім не здавалося, що він таким чином жартував; вона підозрювала, що з його боку то був найщиріший вияв шани.

Охопленою вогнем рукою Пожежник прочинив двері до склепу О’Браєнів. Полум’я палахкотіло, освітлюючи крихітне кубічне приміщення з мармуру. Довкола, немов гойдаючись під мелодію, мерехтіли тіні. Джон розшукав альбом «Знімаючи кіно» від «Dire Straits», і тепер вони слухали «Ромео і Джульєтту». Музика приємно линула, зливаючись із хором цвіркунів.

Пожежник погасив руку, а тоді закотив візок усередину. Рене увійшла за ним, і на рахунок «три» вони вдвох перетягнули саван з візка на кам’яну труну поряд. Кінчиком пальця Нік позапалював свічки. Еллі з магнітофоном рушила за ними. Гарпер лишилася надворі; її рука палала яскравим вогнем, не обпікаючи. Полум’я втішало її. Той блиск, здавалося, був сяйвом її душі, котре на один вечір стало видимим.

Пісня відбивалася луною у крихітній кам’яній кімнатці, і Гарпер тихенько стала підспівувати. До неї долучився Джон. Виводячи рядки пісні, він потягнувся і взяв Рене за руку. Нік узяв за іншу. Малий потягнувся до сестри, а Еллі — до Гарпер, єднаючись у людському ланцюгу, що похитувався під музику. Рене похилила голову, заплющивши очі: чи то поплакати, чи то, може, помолитися. А коли врешті підвела погляд, її очі променіли світлом. Завитки луски на її руках зажевріли темно-сливовим сяйвом, яке поволі перетікало до зап’ястків. Світіння заструменіло з її руки спочатку до Пожежника, а тоді до Ніка. Гарпер відчула прилив тепла й світла, бо її луска відгукнулася.

Вони сяяли в темряві, всі разом: блідаві вогники з кільцями світла замість очей, наче то вони були мерцями — посталими з могили примарами, — а не Ґілберт Клайн. Гарпер відчувала їхнє горе, наче повільний струмок холодної води, у якому вона — маленький листочок, що кружляє на воді.

Рухаючись під музику, вона відчувала, як її особистість розчиняється, як вона перестає бути Гарпер. Її індивідуальність не здатна була плисти, поглинута потоком, що протікав крізь них усіх. Вона більше не була Гарпер. Вона стала Рене, яка згадує доторк шорсткої Ґілової щоки до своєї шиї, запах тирси у його волоссі. Вона пригадувала, як Ґіл уперше поцілував Рене, у підвальному кутку, пригортаючи однією рукою за спину, так, наче це відбувалося насправді з нею. З перегорілої лампочки над ними звисає павутиння. Запах пилу й цегли, доторк його сухих губ. Вона дрейфувала у спогадах Рене, плинула поверхнею її пам’яті, зісковзуючи та поринаючи у...

...згадку про Керол, яка заколисує її, тієї ночі, коли померла її мати. Керол тримає її на руках, легенько гойдаючи, завбачливо мовчить, щоб не зронити нещирого слова розради. Керол теж плаче, їхні сльози зливаються в один потік, Гарпер досі відчуває їх на смак, прямо тут, у гробниці. Відчуває те, що відчувала Еллі у ніч, коли згоріла Сара Сторі. Її відчуття, мов листок, що швидко обертається, плинуть знову, розбиваючись об пороги й пірнаючи у...

...спогад про те, як її жбурляють. Ґейл Нейборс бере її за щиколотки, а Ґіліян тримає за зап’ястя, вони розгойдують її, як гамак, а тоді підкидають; довкола панує запаморочлива тиша; вона беззвучно падає на розкладачку; її легені здригаються від сміху, який вона не може почути. У цілковитій тиші Нікового світу-без-звуків барви, здавалося, волали. Як він любив, коли вони жбурляли його знову і знову, як любив їхню радість, як тужив за ними, мріючи, щоб вони знову були поряд. Але свідомість Гарпер плинула далі, занурюючись у найглибшу прірву, у горе, бездонне, без кінця-краю, спадаючи у...

...Джонову голову, думки, що зостались про Сару. Гарпер відчувала, як Сара сидить у неї на колінах, а вона зарилася носом у її волосся, насолоджуючись її пряниковим ароматом. Сара морочиться з кросвордом, задумано покусуючи кінчик ручки, і яка грація, яка впевненість потрібна для того, щоб заповнювати кросворд ручкою! Ідеальний квадратик сонця лягає на вигин її худорлявого плеча. Окрім як на грибах, Гарпер ще ніколи так тонко не відчувала світло, як у цю застиглу мить. З дикою радістю вона думала про батька, того розумного, начитаного, відстороненого, ображеного пияка. «Я щасливий, — подумала Гарпер, і в голові в неї лунав британський акцент, — а це значить, що я подолав тебе. Я переміг». Сара знову притислася до кістлявих грудей Гарпер. «Момент безмежної радості, слово з п’яти літер?» — запитала вона. Гарпер торкнулася волосся Сари, відгортаючи пасмо за її рожеве, ніжне вушко, і прошепотіла: «Зараз». Мати таке щастя, а тоді вмить втратити його, — то було наче опік, якому ніколи не загоїтися. Думки про Сару щораз пекли, наче розжарена сталь, роздираючи душу.

Аж ось вона врешті поринула у власне озеро болю і туги, пригадуючи усі ті рідні та близькі серцю речі, що тепер канули у небуття: запашну каву в «Старбакс», коли у вікна тарабанить мжичка; прибирання пилососом у самій білизні з підспівуванням Брюсу Спрінґстіну; затишну маленьку книгарню, в якій її погляд мандрує корінцями книжок; згрібання листя на передньому дворі, присмак яблука на вустах; шкільні коридори, повні белькоту та сміху метушливих дітей; «Кока-Колу» в скляній пляшечці. Скільки хорошого в житті лишалося непоміченим, аж поки не стало втраченим.

Потік слабнув, обертаючи й обертаючи її маленький листок, геть від усіх спогадів, від болю, нарешті повертаючи на твердий піщаний берег. Касетник клацнув. Пісня скінчилася.