Прокинувшись, Еллі сіла на підлозі. Нік спав поряд з нею, повернувшись на бік. Дівчина широко позіхнула, прикриваючи рота рукою.

— Уже полудень?

— Уже п’ятниця? — запитала Гарпер.

— «Так» щодо п’ятниці, «ні» щодо полудня. Десь близько восьмої. Але якщо вийти надвір, то їх уже чутно. Я ж казав, що ми знатимемо заздалегідь, коли вони будуть готові вирушати. Чого, по-вашому, так багато хлоп’ят хочуть стати пожежниками, коли виростуть? Бо можна гудіти в сирену. Дюжина пожежних машин — шуму досить, щоб ціле місто збудити.

Пожежник не кепкував. Гарпер розчула їх, ще навіть не ступивши в імлисте, прохолодне ранкове повітря: зойк і вереск хору сирен, що здіймався в небо менш ніж за милю від них. Одна сирена заходилася голосінням, а тоді за деякий час стихала, поступаючись місцем іншій. Джон припускав, що всі вони збиратимуться далі за міською радою біля центральної пожежної частини, на відстані короткої перебіжки від цвинтаря.

— У нас ще лишилося хоч трохи часу? — запитала Гарпер.

— Раніше за них ми до мосту дістатися не мусимо, само собою, — відказав Пожежник. — Але й дуже відставати теж не хотілося б. Ходімо. Посадимо малих у вантажівку.

Джон промовив це так, наче вони були парочкою досвідчених батьків, які збирали власних дітей у довгу поїздку до нестерпної рідні. Гарпер спало на думку, що Нік з Еллі, мабуть, тепер і були їхніми дітьми.

У машині вже була Рене — відчиняла дерев’яні шафки, що висіли над заднім крилом. Пожежна машина виїхала з заводу «Студебекер» 1935 року, була сорок вісім футів завдовжки, червона, як стигле яблуко, і така ж гладенька, як ракета у коміксах про Бака Роджерса[173]. Вона завжди виглядатиме розкішно, наче привид майбутнього з колишніх днів чи відгомін минулого в майбутті. Шафки були заповнені рядами сталевих вогнегасників, скрученим брудним пожежним шлангом, гірками вугілля та вишикуваними чобітьми, які губилися в темряві. Здавалося цілком можливим, що десь у тих відсіках можна відшукати вхід до чарівної Нарнії. Рене підняла Ніка, і він видерся нагору.

— Залазь під шланг, — заговорила до хлопця Рене, а тоді цокнула язиком, зрозумівши власну помилку. — Гарпер, можеш сказати йому, щоб заховався під шлангом?

Але Гарпер пояснювати не довелося — малий усе зрозумів сам. Еллі підскочила на хромованій сходинці, видерлася і вмостилася біля брата, узявшись йому помагати, спритно обкладаючи Ніка витками шлангу.

— Ґіл практично так само втік з в’язниці, — промовила Рене.

— А звідки, по-твоєму, Джон узяв ідею? — перепитала Гарпер. — Знаєш, Ґіл і досі турбується про нас.

— Так, — промовила Рене, стискаючи Гарпер за руку. — Я зберу речі, скільки вже їх там є. І радіо візьму. Без мене не рушайте.

Гарпер поклала «Портативну маму» в правий задній відсік поряд з торбою харчів, запхнувши за три ряди хромованих вогнегасників. Там саме вистачало місця, щоб Рене з Гарпер могли заховатися від чужих поглядів, накрившись чохлом для перевезення речей.

А Пожежник... Пожежник мусив кермувати.

— Ця частина плану мені зовсім не подобається, — сказала йому Гарпер.

Джон стояв на підніжці з пасажирського боку кабіни. У руці він тримав відерце з вугіллям. Він прилаштував його біля вихлопної труби, яка стирчала з виступу позаду кабіни. І нахилився вперед. Гарпер побачила, як кінець його пальця засяяв, червоніючи — мимоволі їй згадалася сцена з «Іншопланетянина»[174] — та розгоряючись дедалі яскравіше, поки не заболіло в очах. Полетіли іскри, коли чоловік пальцем став приварювати відерце ззовні вихлопної труби.

— Яка саме частина? — неуважно перепитав Пожежник.

— Та, де ти намагаєшся перетнути міст на цій вантажівці. Вони полюють на тебе. Там є люди, які бачили тебе, які знають, як ти виглядаєш.