— А дитина без батька залишилась… Ремонтну роту в Донецькому аеропорту сильно потріпали, загиблі, поранені в них, безвісти зникло кілька хлопців. Ви з Кривбасом на похорон поїхати зможете? Бо з підрозділу відпустять не більше двох чи трьох.
— Ні, Орлик, я не поїду. Мене діти давно не бачили, і жодних гарантій, що ще колись побачать. Це не моя відпустка, а їхня. А похорони — це мінус кілька днів, та ще й з колії виб’ють.
— Я тебе зрозумів. Якщо живі будемо, після війни зберемося разом й усіх провідаємо. А хлопці дочекаються, вони завжди лежатимуть там, де й зараз.
Із відпустки повернувся посеред ночі. Перед тим, як заснути, помічаю, що зайнята лише половина ліжок у наметі.
— А де усі? — запитую вранці.
— Слона немає. Двоє на посту. Змій, Матільда, Клавіша, Кірюха і Піво поїхали учора ввечері зі Старшиною на передок, під Дебальцеве. Так що на пост у нас разом з вами заступає всього чотири зміни. Плюс виїзди — усі наші.
— Весело.
Хотів позаздрити хлопцям, що вирушили на передову, але подивився на ліжко Слона й передумав. Хай уже все буде, як є.
Відпустка
Коли в дитинстві я читав книжки про козаків, здавалося, розповіді перебільшені. Зневага до смерті, винахідливість у бою, любов до таборового способу життя, готовність до усього заради товариства і правило старих козаків ставати в передні лави під час бою.
А коли збирався на війну, то порівнював себе з ними. Бачив у дзеркалі достойного пам’яті предків, здатного на героїзм козака. Ну звісно, залишаю сім’ю, рідний дім, усе, що мав світлого і дорогого.
І сподіваюся лише на удачу.
Потім була справжня війна, не з книжок і фантазій. Проста, як лотерея, важка і холодна.
І там, на передовій, я зустрів десятки людей, які в кілька разів перекривали усе те, чим можна було пишатися.
Відмовився від зручного життя? А познайомся з хлопчиною, котрому лише виповнилося вісімнадцять. Він узагалі ще не пожив.
Залишив дружину? Ось вояка, який одружився місяць тому.
Сумуєш за дітьми? На сусідній позиції є солдат, у котрого дружина первістка вчора народила.
Кинув перспективну роботу? То подивися на мільйонера, що переоформив бізнес на знайомих і намагається керувати ним в перервах між обстрілами.
Перед очима оживає козацтво, що наче зійшло з картин Рєпіна й віршів Шевченка. Історія виявилася правдивою, а побратими в бою настільки органічно почуваються, наче і не було перерви з часу зруйнування Січі. Прикрити товариша. Сміятися зі смерті. Відмовитися від переваг цивілізації та жити в норі у лісосмузі. Погодитися на можливу власну загибель. Винаходити нові способи відправки москалів на той світ. І усе те на позитиві, з постійними жартами й усмішками. Навіть ворогів вони не можуть довго ненавидіти. Просто воюють за правилом: більше знищиш — живіший будеш.
Кров козацька досі тече в наших жилах.