Червона картка

За кілька вулиць від саперів, так само у дворі, зупинилася друга група, зв’язківці. Вулицю прострілювала москальня, а через дві хати, на іншому боці, стояла якась беха[16], і ротний зв’язківців вирішив її підбити. Сім пострілів з гранатомета знесли ворота, пів сараю і ріг хати, але в беху не вцілили. Услід полетіли три «Мухи» з аналогічним результатом.

— Хлопці, принесіть ще боєприпаси до гранатомета!

— А ти впевнений, що цю беху треба палити?

Ротний перейшов у сусідній двір, придивився, а на машині біле коло — наша.

— Добре, що не влучив!

Наступного дня Вітер із ротним пішли в розвідку, щоб мати уявлення про навколишню обстановку. На зворотній дорозі потрапили під обстріл і залягли.

— Відчув, наче у роті щось смикнуло, — розповідає Вітер, — плюнув у руку, а там два зуби, полапав шию, дивлюся — рука в крові. Куля увійшла крізь верхню губу, знесла п’ять зубів, пробила язик і вийшла через шию біля сонної артерії. Поки я зрозумів, що й до чого, хтось світло вимкнув.

— Вітер, вставай, гайда далі! Ти що, заснув? — почув я голос ротного і розплющив очі.

Піднімаю залиту кров’ю руку:

— Я вибув, червона картка.

Командир затулив перев’язувальним пакетом пробоїну в шиї, допоміг дійти до блокпоста. Кілька годин чекав транспорту, від втрати крові почав мерзнути. Нарешті повезли в госпіталь шишаріком[17] без скла на передньому сидінні. У будці ще кілька чоловік сиділо. По дорозі потрапили у засідку з чотирьох чи п’яти сєпарів. Хлопці з вікон відстрілюються, а я однією рукою бинт до рани притискаю, а іншою теж кілька черг випустив.

— Ти ба, — каже Кардан, — кров тече, як з кабана, а одного сєпара таки уколошкав.

— Не помітив, мене від холоду так трусить і голова паморочиться, що я вже майже нічого не бачу.

Коли в Артемівську біля госпіталю відчинили дверці машини, я з неї просто випав.

Колоністи

Хлопці із ремонтної роти також засіли в одному із дворів і майже щодня відбивалися від атак сєпарів. Атакуючих привозили по 40–50 чоловік, а через пів години бою транспорт забирав кількох поранених, які зуміли самостійно відійти назад. Деякі із штурмовиків відбивалися від ядра групи, піднімали вгору руки і йшли здаватися. Виявляється, москалі поставили у стрій усю колонію. Кому із зеків світив великий термін, мусили воювати. А кому залишалося рік- півтора, вважали за краще здатися у полон із надією спокійно і подалі від війни дотягти свій строк.

— Хлопці, а давайте ми з вами залишимось, — пропонували найбільш метикуваті з них, — будемо дрова рубати, воду носити, копати окопи.

А й справді. Термін спливає, робота не важка, харчі в армії набагато кращі, ніж у тюрмі, і волохаті лапи закону на передову дотягуються рідко. А коли настане час повертатися за ґрати, можна буде сподіватися на амністію за допомогу Збройним силам України і добровільну здачу в полон. Так деякі з них і прижилися поміж солдатами, аж поки бої не стали настільки жорстокими, що зеки знову попросилися у тюрму.

Як отримати звання сержанта