Сапери змінили позицію й перейшли в інший двір, як виявилося пізніше — за одну хату від бандюків.
Четверо залишилися на подвір’ї, а решта повернулися по додатковий боєкомплект й особисті речі. На вулиці почувся якийсь шум. Месі з цигаркою в одній руці відчиняє навстіж хвіртку. О! Мужик з відеокамерою біжить, а на іншому боці вулиці пересуваються, красуючись, зо три десятки військових. «Який дурень вирішив кіно тут знімати?» — лише встиг подумати і… помітив кацапську «гірку», сєпарські шеврони та білі стрічки на рукавах «героїв».
— Стояти! — підіймаючи автомат крикнув Месі.
Москалі потроху зупинялися і здивовано розглядали справжнього укропа, якого ніхто тут навіть не сподівався побачити. Перші кулі свиснули над головою в Месі, але його автомат уже працював. Ще два сапери приєдналися до перестрілки, четвертий розкидав гранати. На вулиці зчинився натуральний шарварок. Москалі ломилися в закриті хвіртки і через паркани, аби подалі з відкритого місця. А ззаду їх наздоганяли кулі й осколки. Коли на вулиці не залишилося здатних утікати, погляд зачепився за жирнючого оператора, який разом із кореспондентом заліг обабіч дороги. Репортаж про переможний наступ ополченців провалився, треба рятувати ситуацію за допомогою інтерв’ю. Саме вчасно зависла тиша. Остання граната Ф-1 чітко клацнула лапкою в повітрі й ляпнулася точно в калюжу адреналіну, який розтікався навколо журналюг.
Бах!
Інтерв’ю теж вийшло не ідеальне. Уривками.
Нейтральна
Невеличка група прибула у Вуглегірськ з цікавим завданням: охороняти артилерійського коректувальника. Вийшли на позицію біля покинутої шахти. Поки коректувальник встановлював свої прилади, охорона розбрелася по території. Треба ж обживатися на новому місці!
— Мужики, ви обережнішими будьте.
— А що таке?
— Я тут кілька днів тому в бінокль бачив, як група сєпарів нашого полоненого до себе волочила. До них лише кілометр, а наші позаду на півтора. Раптом що — допомога не встигне.
— Зрозуміло. Не розслабляємося.
Гітлерюгенд
Уже залишивши Вуглегірськ, на околицях хлопці відбили одну з наймасовіших піхотних атак. Наступаючих з міста через кукурудзяне поле впритул не підпустили, перебили здалеку з кулеметів і підствольних гранатометів.
На світанку кілька ризикових мотнулося туди по сувеніри, сподіваючись розжитися кривими чеченськими ножами. Повернулися здивовані:
— Там більшість без форми й екіпіровки, лише РПК[15] валяються. Пенсіонери, мужики й купи хлопчаків років по шістнадцять. Що це в дірявих робиться?
— Війна робиться. А моєму кулемету по барабану, кого косити.
— Якщо їх мами рідні не пожаліли, то чого ти паришся? Чи турбуєшся, що скоро не залишиться з ким воювати? На наш вік вистачить.
– Є інший варіант: кадирівці не захотіли самі дохнути в чистому полі поміж кукурудзою, наловили усіх, хто в штанях під руку потрапив, та й погнали на штурм за світлі ідеї руского міра. З тих пір як «дєди ваєвалі», у червоній армії нічого не змінилося. Хіба що замість замполітів тепер зомбоящики.
— Хлопці, не беріть у голову. Краще своїх двохсотих і трьохсотих згадайте, а недоросів… «баби ще понароджують».