— Двоє хлопців, які знайшли тіло, в машині. — сказав Снайдер детективу.
Я розвернувся і подивився на двох представників правопорядку, не знаючи, як краще повідомити їм свою новину. Звісно, можливо я помилявся, але...
— Сучачий синочок. — долинуло до мене чиєсь бурмотіння.
Я озирнувся і побачив Анджело, який сидів навпочіпках на іншому кінці тіла. Він знову опинився в тій ситуації, коли витягував своїм пінцетом світлий невеличкий шматок паперу. Я підійшов до нього і глянув через його плече на знахідку.
На листку чітким, тонким почерком хтось написав «POGUE», а потім закреслив одинарною лінією.
— Що за pogue? — запитав Анджело. — Його ім"я?
— Це людина, яка сидить за письмовим столом і віддає накази бойовим частинам.
Він поглянув на мене
— Звідки тобі відомо про це лайно?
— Я дивлюсь багато фільмів.
Анджело перевів погляд на шматок паперу.
— Думаю, почерк той же. — сказав він.
— Зовсім, як той, інший. — погодився я.
— Як у справі, якої не існує. Знаю, був там.
Я випростався, глибоко зітхнув і подумав, як приємно опинитися правим.
— Цього вбивства теж не існує. — вимовив я і попрямував до місця, де офіцер Снайдер розмовляв з детективом.
Детектив нагадував собою грушу і звали його Коултер. Він потягував з великої пластикової пляшки содову під назвою «Маунтан Дью» і дивився на щось по той бік каналу.
— Як ти вважаєш, на скільки потягнуть тут такий будинок і земля? — запитав він у Снайдера.
— Біля отакого каналу? Менш ніж за милю від затоки, га? Хмм... Пів мільйона? Більше?