белькочучи.

Це шоу точно таке ж, тільки тут дію перебивають виробники дієтичних

пігулок і страхові компанії, а отже, Ходжес припускає, що конкурсанти

(саме ними вони й є, хоч ведучий і називає їх «гостями») повертаються

додому трохи більше, ніж з тридцятьма баксами та пляшкою «Нічного

потяга»[23]. І не знайдеться копів, щоби це прикрити, бо все це тепер

легальне, як лотерейні квитки.

Коли шоу закінчиться, з’явиться вбрана у покрови своєї фірмової

нетерпимої праведності пані суддя типу «полонених не беремо», щоби з ледь

задавленою люттю вислуховувати низькосраких прохачів, які представатимуть

перед нею. Наступний у черзі товстий сімейний психолог, який примушує

своїх гостей плакати (називаючи це «проривом крізь стіну відмовлення») і

запрошує їх іти геть, якщо хтось із них наважиться виказати сумнів щодо

його методів. Ходжес підозрює, що цей товстий сімейний психолог оволодів

цими методами зі старих навчальних відео КДБ.

Ходжес споживає цю страву з повнокольорового лайна після полудня кожного

буденного дня тижня, сидячи в кріслі «Лей-Зі-Бой» з батьківським

револьвером — тим, який носив його тато, коли був патрульним копом, — на

столику поряд себе. Він завжди кілька разів бере його в руку і зазирає в

дуло. Перевіряє ту круглу темряву. Пару разів він встромляв його собі між