губи, просто щоб відчути, як воно — коли в тебе на язику лежить

заряджений револьвер, націлений у піднебіння. «Призвичаююсь», — думає

він.

«Якби я міг напиватися як слід, я б його сховав, — думає він. — Я заховав

би його щонайменше на рік. А якби зміг заховати на пару років, цей потяг, може, й минувся б. Я міг би зацікавитися садівництвом, або спостеріганням

за пташками, чи навіть малюванням картин. Тім Квіглі зайнявся малярством, там, на півдні, у Флориді. У пенсіонерському поселенні, напакованому

старими копами. Судячи з усього, Квіглі насправді отримував від цього

насолоду і навіть продав кілька своїх робіт на Венеційському Арт-

фестивалі[24]. До того, як його розбив інсульт, тобто. Після інсульту він

провів вісім чи дев’ять місяців у ліжку, з цілком паралізованою правою

стороною. Для Тіма Квіглі було покінчено з малюванням. А потім він помер.

Отак-от».

Бемкає гонг до бою, і звісно ж, обидві жінки нападають на кощавого

парубка в божевільній краватці, зблискують лаковані нігті, метляється

пишне волосся. Ходжес знову тягнеться по револьвер, але встигає його

тільки торкнутись, коли чує клацання прорізу в передніх дверях і ляпання

пошти, яка впала на підлогу сіней.

У ці дні електронних листів і Фейсбука нічого важливого не вкидають у

поштовий проріз, але він все одно підводиться. Краще вже перегляне пошту, полишивши батьківський «M & P .38» на інший день.

2