є саме тим, що насправді бажає побачити аудиторія — як студійна, так і

та, що сидить по домівках: як курки ганяють півня.

Та нетривала й зловісна мода кінця вісімдесятих — та пошесть — називалася

«злидарські бої». Якогось того чи іншого слизького генія пробила ідея, а

коли вона виявилася прибутковою, тоді ще троє чи четверо антрепренерів

пристали, щоб удосконалити цю справу. Треба було лише заплатити парочці

якихось п’яндилиг по тридцять баксів, щоб вони напали один на одного в

означений час в означеному місці. Одним із таких місць, яке Ходжес

пам’ятав найкраще, був службовий майданчик позаду одного зачучверілого

мандавошками стрип-клубу, що називався «Бам Ла Бам», там, на східному

кінці міста. Тільки-но дату бою було узгоджено, розпочиналося його

рекламування (із уст в уста в ті часи, коли поширене використання

Інтернету все ще перебувало за горизонтом) і збір з глядачів платні — по

двадцять баксів із голови. Під час одного з таких заходів, на який

проводили рейд Ходжес з його напарником Пітом Гантлі, було далебі більш

за дві сотні осіб, більшість із них закладалися на переможця і криком

перебивали одне одного, мов оскаженілі мазефакери. Там були присутні й

жінки, деякі у вечірніх сукнях, обвішані коштовностями, котрі також

дивилися, як ті двоє бродяг із пропитими до водянистості мізками молотять

одне одного руками й ногами, як вони падають і підводяться, незв’язно