— А де Ніккі? — запитав я.

Металевий Міккі стенув плечима.

— Звідки мені знати? Напевно, бавиться зі своїми ляльками. — Він пирхнув із власного жарту.

— Не певен, що вона прийде, — сказав Гоппо.

— Гм.

Я не бачив Ніккі від дня вечірки, хоча й знав, що вона разом з Гоппо і Міккі гуляла крамницями на головній вулиці. Мені почало здаватися, що вона мене уникає. Я сподівався побачитись із нею сьогодні й мав надію, що все знову стане як раніше.

— Певно, тато завалив її хатньою роботою, — додав Гоппо, ніби здогадувався про мої думки.

— Ага, а ще вона страшенно зла на тебе за те, що твій старий завалив її старого. Бабах! — Металевий Міккі ніколи не проминав нагоди скаламутити воду.

— Підозрюю, що він на це заслужив, — відказав я.

— Еге ж, — додав Гоппо. — Крім того, він був п’яний.

— Я й не знав, що священики п’ють, — зауважив я.

— Може, він анонімний алкоголік. — Гладкий Ґев закинув голову, зі звуком «бульк-бульк» підніс до рота уявну пляшку, закотив очі і, вдаючи з себе п’яного, протягнув: — Мене звати отець Мартін. Славімо Госсспода Нашшшого. Гик.

Ми не встигли нічого відповісти, аж тут поруч зашурхотіли кущі і з дерев зірвалася зграйка птахів. Ми підстрибнули, мов сполохані зайці.

На краю галявини стояла Ніккі, тримаючись за кермо свого велосипеда. Чомусь мені здалося, що вона вже давненько там стояла.

Вона по черзі подивилась на кожного з нас.

— Чого порозсідалися? Ми ж мали робити барліг?

Уп’ятьох ми закінчили роботу напрочуд швидко. Барліг вийшов крутезний. Доволі великий, щоб помістити всіх, нехай навіть нам доводилося трохи потіснитися. Ми навіть приладнали двері з лапатих гілок, аби замаскувати вхід до барлогу. Одначе найкращим було те, що його годі помітити, аж поки не підійдеш зовсім близько.

Схрестивши ноги, ми сиділи біля входу. Розпашілі, подряпані, зате щасливі. А ще голодні. Ми взялися розпаковувати сандвічі. Ніккі не згадувала про вечірку, тому я теж нічого не казав. Ми поводилися так, ніби нічого не сталося. Так буває поміж дітьми. У дитинстві легше помиритись і забути. А з віком це дається все важче.

— Тато не спакував тобі поїсти? — Гладкий Ґев запитав у Ніккі.

— Він не знає, що я тут. Я ненадовго вислизнула з дому.