— Гладкому Ґеву на день народження подарували крейду, але він сказав, що то лайняний подарунок.

Його обличчя на мить якось по-дивному перемінилося.

— Та невже?

Тієї миті чомусь здалося, що я бовкнув щось не те.

— Але Гладкий Ґев іноді буває, ну, ви знаєте…

— Розбалуваний?

Хоч я й почувався зрадником, а таки кивнув.

— Так. Мабуть.

Він замислився.

— Пригадую, що в дитинстві у мене теж була кольорова крейда. Ми полюбляли малювати на тротуарі перед будинком.

— Справді?

— Еге ж. А ти що, ніколи не малював крейдою?

Тепер уже я замислився. Схоже, таки не малював. Як я вже казав, я не надто цікавився малюванням.

— А знаєш, що ще ми полюбляли робити? Ми з друзями вигадали таємні символи й послуговувалися ними, щоб залишати одне одному повідомлення по всьому місту, і тільки ми могли їх зрозуміти. Приміром, я малював перед будинком свого найліпшого друга символ, який означав, що я хочу піти до парку, і він тямив, що той означав.

— Хіба ви не могли просто постукати у двері?

— Чому ж, міг, але так було набагато цікавіше.

Я обмірковував його слова. Я розумів, чому ця забавка припала їм до душі. Ніби підказки в грі «Пошук скарбів». Таємний код.

— Хай там як, — мовив містер Геллоран після того — я збагнув це набагато пізніше — як дав мені досить часу, щоб ця ідея поселилася в моїй голові, проте недостатньо для того, щоб я її забракував». Він закрив ескізника й коробку з пастелями. — Мені вже час іти. Маю зустрітися з однією людиною.

— Добре. Мені теж треба йти. Домовився з друзями.

— Був радий тебе бачити, Едді. Будь хоробрим.