Ще щось просвистіло в повітрі й ледь не влучило в голову Ніккі. Вона скрикнула і пригнулася. Ще один великий камінь упав на землю під ногами Гоппо й Металевого Міккі, від чого навсібіч порозліталися сандвічі з арахісовим маслом. Вони закричали, зірвалися на ноги і кинулися бігти до лісу.

У нас полетіли нові снаряди. Каменюки та шматки цегли. З крутого пагорба, що височів над нашою галявиною, чулася метушня і вигуки. Я підвів голову й розгледів на вершечку трьох старших хлопців. Двох темноволосих. І одного вищого, зі світлим волоссям. Я відразу їх упізнав.

Шон, брат Металевого Міккі, та два його приятелі, Дункан і Кіт.

Гладкий Ґев схопив мене за плече.

— Ти в нормі?

Мені паморочилося в голові й трохи нудило, але я кивнув. Він потягнув мене до лісу.

— Ховайся.

Металевий Міккі обернувся і крикнув хуліганам:

— Дай нам спокій, Шоне!

— «Дай нам спокій». «Дай нам спокій», — світловолосий хлопець — його брат — гукнув у відповідь писклявим дівчачим голоском. — Що таке? Будеш плакати? А може, підеш і наскаржишся матусі?

— Може, й наскаржуся.

— Ага. Піди і спробуй зі зламаним носом, дурноголовий! — крикнув Дункан.

— Ви в нашому лісі! — гукнув Шон.

— Це не ваш ліс! — огризнувся у відповідь Гладкий Ґев.

— Та невже? Тоді ми будемо за нього битися.

— Чорт! — буркнув Гладкий Ґев.

— Уперед! Покажемо їм! — заволав Кіт.

Вони почали спускатися з пагорба, і далі закидаючи нас снарядами.

Одна з каменюк пролетіла повз нас і з тріском влучила у велосипед Ніккі. Вона зойкнула.

— Це мій велик, недоумки!