— Тримай, — сказав Гоппо. Він вийняв кілька своїх сирних сандвічів, загорнутих у харчову плівку, і простягнув їй.

Мені подобався Гоппо, але саме тієї миті я його просто ненавидів, бо він поділився з нею першим.

— Можеш узяти мої банани, — запропонував Гладкий Ґев. — Я не дуже їх люблю.

— А я можу поділитися соком, — хутенько додав я, не воліючи залишитись осторонь.

Металевий Міккі запхав до рота сандвіча з арахісовим маслом і нічогісінько не запропонував Ніккі.

— Дякую, — відповіла Ніккі, але похитала головою. — Мені вже час повертатися. Тато помітить, якщо я не повернуся до обіду.

— Але ж ми тільки-но збудували барліг, — сказав я.

— Вибачайте. Не можу.

Вона задерла рукав футболки і потерла плече. Лише тоді я помітив, що в неї був чималий синець.

— Що сталося з твоїм плечем?

Вона опустила рукав.

— Нічого. Вдарилась об двері. — Вона квапливо підвелася. — Мені треба йти.

Я теж підвівся.

— Це через те, що сталося на вечірці? — запитав я.

Ніккі знизала плечима.

— Тато досі лютує через ту бійку, але з часом він заспокоїться.

— Вибач, — промовив я.

— Нема за що вибачатися. Він на це заслужив.

Я хотів іще щось сказати, але не знав, що саме. Я розтулив рота.

Щось влетіло мені у скроню. Щосили. Перед очима все захиталося. Ноги підломились, і я впав навколішки. Обхопив голову руками. Мої пальці зробилися липкі.