— Але ж питання насправді зовсім не в цьому, еге ж, хлопці? — мовить Ґев. Він дивиться на нас, його блакитні очі спалахують. — Питання в тому, що нам із цим робити.

Коли я повертаюся, у будинку нікого немає. Хлоя пішла зустрітися з друзями, або ж вона на роботі. Я трішки плутаюся. Хлоя працює в якійсь альтернативній крамниці одягу в Боскомбі, і вихідні в неї постійно змінюються. Може, вона й казала мені, але моя пам’ять уже далеко не така надійна, як раніше. І це мене тривожить, вельми тривожить.

Пам’ять почала підводити батька, коли йому виповнилося близько п’ятдесяти. Дрібниці, які ми схильні оминати увагою. Він забував, де залишив ключі, клав речі туди, де їм не місце, як-от пульт до холодильника, а банани до серванту, де ми зазвичай зберігали всі пульти. Забував посеред речення, про що саме він говорив, або плутав слова. Іноді я бачив, як він силкувався знайти потрібне слово та врешті заміняв його синонімом.

Коли хвороба Альцгеймера почала прогресувати, він плутав дні тижня, і невдовзі — це страшенно його налякало — він уже не міг пригадати, що було після четверга. Останній робочий день тижня постійно зникав з його пам’яті. Я досі бачу той панічний страх у його очах. Утрата такої базової інформації, відомої всім іще з дитинства, нарешті змусила його визнати, що це не проста забудькуватість, а щось значно серйозніше.

Коли йдеться про пам’ять, я роблюсь іпохондриком[8]. Я багато читаю, щоб підтримувати свій мозок у тонусі, а також розв’язую головоломки судоку, хоч це й не дає мені особливого задоволення. Річ у тім, що хвороба Альцгеймера часто буває спадковою. Я бачив, що може зі мною трапитись, і був готовий на все, аби уникнути такого майбутнього, навіть якби мені довелося вкоротити собі віку.

Я кидаю ключі на старий розхитаний столик у коридорі та вдивляюся в маленьке запилюжене дзеркало, що висить над ним. На лівій стороні обличчя розпливається блідий синець, але він майже повністю ховається в моїй запалій щоці. От і добре. Не доведеться пояснювати, що мене побив чоловік в інвалідному візку.

Я прямую до кухні, міркуючи дорогою, чи не заварити собі кави, а тоді вирішую, що мені поки вистачить того, що я випив за обідом. Натомість я підіймаюся нагору.

У кімнаті батьків тепер мешкає Хлоя, я сплю у своїй старій кімнаті в самому кінці коридору, а в татовому кабінеті й інших порожніх кімнатах зберігаю речі. Багато різних речей.

Я б не назвав себе барахольником. Усі мої «колекції» акуратно поскладані в коробках, позначені відповідними наліпками і розміщені на стелажах. Проте вони таки займають більшість порожніх горішніх кімнат, і, правду кажучи, без наліпок я навряд чи зміг би пригадати вагомішу частину своїх надбань.

Я проводжу пальцем по кількох наліпках: «Сережки», «Порцеляна», «Іграшки». Іграшок у мене є кілька коробок. Старі забавки з вісімдесятих, деякі з часів мого дитинства, а решту я придбав — за відверто грабіжницькими цінами — на eBay. На іншій полиці є кілька коробок з наліпками «Фотографії». Не всі вони належать моїй родині. В іншій коробці зберігається взуття. Блискуче жіноче взуття. Поряд іще з півдесятка коробок із картинами. Акварелі й пастелі, які я надибав на гаражних розпродажах. Чимало коробок недбало позначені наліпками «Всяка всячина». Навіть на допиті я навряд чи зміг би сказати, що там усередині. Є лиш одна коробка, вміст якої я знаю напам’ять: аркуші з надрукованим текстом, пара старих сандаліїв, брудна футболка і некористована електрична бритва. Цю коробку позначено простим словом «Тато».

Я сідаю за стіл. Я більше ніж упевнений, що Хлої немає вдома і повернеться вона нескоро, та все одно замикаю двері. Я розкриваю конверта, котрого отримав вранці, і знову роздивляюся те, що лежить усередині. Це не лист. Але послання мені зрозуміле. Намальований чоловічок із зашморгом на шиї.

Його намальовано кольоровим олівцем, що не зовсім точно. Можливо, тому, як додаткове нагадування, відправник надіслав іще дещо. Я нахиляю конверта — і воно випадає на стіл у хмарці порошинок. Шматочок білої крейди.