– Послухай-но, хлопче, матір твоя тут ні при чому. Берегомет – селище невеличке, як бачиш, отож добрі люди прибігли до мене на лісокомбінат та й кажуть: мовляв, Маркіяне Лукичу, а чи знаєте, що жінка ваша з якимсь вельми підозрілим чоловіком на пошті здибалася? Ну, отож я і прийшов. Адже мусив подивитися, що то за чоловік.
Як і раніш, Ілля переводив недовірливо-вовчий, спідлоба погляд з вітчима на матір і назад, тому Маркіян продовжив у попередньому тоні:
– Ну годі тобі, годі! Все гаразд, у тебе є сім’я… хоча ти не з усіма ще знайомий, але ж ми є!.. Твоя матір і сестра. Ну, і ми з Леончиком, звісно. Отож годі стирчати посеред пошти, де на нас витріщаються всі, кому не ліньки. Пішли додому… Ходімо туди, де на тебе чекають. Ходімо!..
Кабінет завуча школи № 38, смт Карнаухівка, неподалік Дніпродзержинська 55 , 21 жовтня 1958 року
– Ну, Борько, нехай сьогодні ввечері твоя дупа готується до зустрічі з моїм ременем! Щоб чекав мене на дивані долілиць без штанів і навіть не думав ні у друзів, ані у сусідів переховуватися, інакше я тобі таке влаштую, бандите малий, що цілий тиждень сидіти буде боляче, – пригрозив Никифор Кузьмич синові, перш ніж виходити вранці з дому.
– Ну, і нащо отак з дитиною!.. – спробувала протестувати дружина, однак чоловік лишився непохитним:
– А ти, Улясю, не захищай нашого шибеника там, де не треба! Не тебе ж до школи викликають, а мене – це раз. Викликають не просто так, а до самого завуча – це два. Добре хоч що не до директора… інакше б я цьому засранцю ще вчора ввечері всю дупу розмачулив би, їй-богу!!! Так би мовити, авансом. Хоча шмагати, не знаючи за що – це проти моїх правил…
– То відшмагайте краше зараз!.. – похмуро пробурмотів винуватець скандалу, проте батько заперечив коротко:
– Ні, це не годиться. Я хочу бути справедливим, хочу знати, за що тобі всипати, – і широким кроком вийшов з хати.
Насправді він не любив карати сина. Ще б пак: вони з Улясею так довго не наважувалися на його народження – тільки по війні вирішили, що все, годі чекати кращого і спокійнішого життя… Отак у них і з’явився Борька.
На жаль, Никифор Кузьмич надто пізно зрозумів усю гіркоту іронічної приказки: «Малі діти – малі проблеми, великі діти – великі проблеми». Бо якщо попервах усі негаразди зводилися лише до безсонних ночей, то чим далі, тим більше неприємних сюрпризів підносив їм довгоочікуваний синочок. Наприклад, у цьому навчальному році він встиг жорстоко побитися одразу з двома однокласниками буквально в перший день занять! Саме так усе й відбулося – бо вже на 2 вересня Улясю викликали до школи.
Але тоді класна керівниця бажала говорити саме з матір’ю. Натомість вчора до них додому завітав Борьчин однокласник. Скрививши рота в підлій посмішці й кидаючи багатозначні погляди на хлопця, він вручив Никифору Кузьмичу записочку наступного змісту:
Шановний тов. Артеменко Н. К.! Завтра, 21/ Х.58 о 14:00 Ви викликаєтеся на педагогічну раду нашої школи на предмет поведінки Вашого сина Бориса з групою однокласників. До того ж я хотів би попередньо переговорити з Вами в моєму кабінеті о 13:00 того ж дня. Зав. учбовою частиною Когут В. А.
Ясна річ, щоб уберегти свою «п’яту точку» від «побачення» зі старим солдатським ременем батька, цей шибеник присягався, чим тільки міг, що ніяких бійок з однокласниками останнім часом не вчиняв. Але навіщо тоді викликати батька на шкільну педраду, а попередньо – ще й до завуча?! І що означала загадкова ремарка «з групою однокласників»?! Чого такого вони встигли накоїти «в групі»…
Завуч хотів бачити Никифора Кузьмича лише о 13:00, тому зранку він пішов на роботу. Прочитавши записку, директор цвинтаря лише плечима знизав: мовляв, якщо викликають, то йди. На щастя, ні на сьогодні, ані на найближчу пару днів жодних поховань не намічалося – отож у копанні ям не було потреби. Що ж до масового прибирання з могил оберемків осіннього листя й опалих гілок, то з цим варто зачекати ще пару тижнів. От коли всі дерева пооблітають – хіба що тоді…
Отже, через відсутність конкретної роботи, Никифор Кузьмич просидів до полудня в конторі, навіть не перевдягаючись, а тоді вже неквапом відправився до школи, де навчався шибеник Борька.
– Знайомтеся, товаришу Артеменко, це до нас із самої Москви кореспондента прислали! Товаришу Хмелик, оце і є батько призвідника, знайомтеся, – мовив завуч, щойно Никифор Кузьмич перетнув поріг його кабінету. Справді, на стільці в затіненому куточку примостився незнайомець, котрий з підкресленим достоїнством виправив Власа Архиповича:
– Я не простий кореспондент, я віднедавна заввідділом56 у «Піонерській правді» працюю. Звати мене Хмеликом Олександром Григоровичем. І ще мушу зазначити, що мене до вас не присилали – бо це я сам напросився у відрядження. Повірте, все можна було вирішити по телефону! Дуже просто… Однак не хотілося зводити справу до чистого формалізму. І ось я тут, з вами.
– Дуже приємно, товаришу кореспондент…
– Заввідділом!..