– Болить?
– Та-а-а… це ще так… терпимо, – прошипів він, повільно розпрямляючись. – Та й загалом мені пощастило, бо якби мене на урановий рудник запроторили, то я б там давно вже загнувся і зараз би з вами не побачився. А так… Це не уран, а всього лише олово. І не рудник, а збагачувальна фабрика. Можна сказати, курорт!..
Він знову вишкірив зуби, вважаючи цей жартик вдалим.
– Я бачу, що то за «курорт», – Клавдія витерла чергову сльозинку і додала спересердя: – Щоб усім ворогам нашим такий «курорт» був!!! Особливо таким, хто мого маленького Ілька прирік на такі жахливі муки!..
Люди з черги до віконечка знов озирнулися, й жінка знову була змушена посміхнутися їм якомога невимушеніше.
– Кажу ж, що не бачили ви тих, кого на уранові копальні запроторили, – між тим мовив чоловік. – А я бачив, бо і ми, і вони в Теньлагу54 строки свої мотали. Якось нас переганяли на інше місце – коли нову аглофабрику спорудили, отож на пару днів поселили по сусідству. Ну-у-у, як по сусідству тобто… Бараки майже поруч, тільки через колючий дріт. Але все було видно, що там у них відбувається. То я бачив, як доходяги з того… з «уранового» боку кров’ю не тільки блювали, але і дристали. Як у когось напад стається, то аж шаленіє від болю, і тоді…
– Не треба, синку!.. – тепер уже не звертаючи уваги на людей з черги, Клавдія відвернулася і міцно заплющила очі.
– Та знаю я, знаю, що негоже рідній матері такі жахіття розповідати, – стомлено зітхнув чоловік, – але ж і ви зрозумійте, що мене… Що мені хоч трохи легше, коли комусь про це розкажеш. Бо носити в собі те, на що я надивився там, у таборі цьому клятому неподалік селища Усть-Омчуг!.. Це ж коли німці на свій заводик снарядний привезли, я було повірив, йолоп перський, що кінець світу настав. Ех-хе-хех, до чого ж наївним я був! Не знав ще тоді, що воно таке – Магадан… Ото справжній кінець світу!.. А тепер вже й мені кінець настає. З раком цим.
– Синку!..
– Мамо, та якби не рак, то мене б так і залишили на збагачувальній фабриці. А якщо, бачте, помилували нині, коли мені ще два роки лишалося, – це, по суті, подихати викинули! Розумієте, мамо? Просто виперли звідти на всі чотири боки подихати, аби я їм статистику захворювань на виробництві не похабив. А це означає, що мені не жити.
– Ну, то, може, все ж таки прийдеш до нас у гості? – Клавдія знов перевела на чоловіка погляд, сповнений душевного болю і палкого благання. – Ну що ж то таке: приїхав нарешті син до матері після стількох років…
– Мамо, та уявіть лишень, як важко було мені розшукати вас, – зітхнув він. – Я ж нічого не знав: ні що ви вдруге заміж вийшли, ні що переїхали спочатку до Житомира, потім до Тернополя, а потім вже сюди – в Берегомет цей… Знаєте, як довго я сюди діставався?!
– Отож я й кажу, синку: якщо вже сюди з такими труднощами дістався – навіщо зустрічатися зі мною отут, на пошті?! Ніби ми чужі одне одному… Заходь до нас у гості, не стидайся! Ти ж Мусин… ой – Маріччин братик рідний, та й зі зведеним братиком твоїм, з Леончиком, познайомишся. Ну і, звісно, з Маркіяном моїм. Він чоловік хороший, добрий, роботящий, ти не сумнівайся, ви полагодите, я знаю…
– І я кажу, що полагодимо.
Мати і син одночасно здригнулися, бо зайняті важкою розмовою, зовсім не помітили, як у двері поштового відділення зайшов і зупинився майже поруч Маркіян Яроцький. А також не помітили, що на них знов дивляться всі, хто вишикувався в чергу до віконечка поштарки.
– Мамо, хто це? – Ілля вмить напружився.
– Ма-а-а… Маркіян мій.
– Клавуню, облиш, будь ласка, бо я й сам відрекомендуватися можу, – зупинив чоловік дружину і продовжив, простягнувши руку пасербкові: – Будемо знайомі, я Маркіян Лукич Яроцький…
– Мамо!!! Я ж просив, щоб ніхто, окрім нас!.. – простогнав нещасний. – Навіщо я вам здався такий?! Підлабузник, який під примусом на фашистів працював і майже до кінця за це строк відмотав… І якого тепер подихати викинули… От навіщо я вам, поясни?!
Однак не давши дружині рота розкрити, знов заговорив чоловік: