– А ти ще ніхто, між іншим!!! – гримнув Захар Захарич, вкрай збуджений від самого лише підтвердження власного здогаду. – Ти ще неповнолітня, тобі ще паспорт тільки восени отримувати, тому!..
Але не вважаючи за потрібне вислуховувати батькові погрози, дівчина раптом зірвалася з місця і, ляснувши хвірткою, кинулася на вулицю.
– Стій, скажена!..
Але зупинятися Тося не стала.
Залізнична станція Добрянка, Вінниччина, травень 1958 року
Владо навіть уявити не міг, що з важким серцем полишатиме колись селище, до якого раніше прагнув потрапити з надмірним заповзяттям. Навіть з дитячого будинку через цю заповзятість тікав кілька разів… хоча згадувати про це тепер було якось навіть соромно.
Він довго збирався з’їздити до Вапнярки, щоб навідатись до знайомого лінійного відділу міліції, що на вулиці Привокзальній, № 1 – але нарешті опинившись тут, так і не зайшов. По-перше, навряд чи у відділі й досі працює той самий лейтенант міліції, який колись заносив на стандартний бланк відомості про маленького циганського мандрівника, який прагнув дістатися Ямполя місцевою вузькоколійкою. По-друге, у Вапнярці затримуватись – тільки час гаяти. Краще забратися звідси якнайшвидше, а не повертати якісь там спогади дитинства. Що колись було – те загуло…
Краще поїхати прямо в Добрянку, де можна розшукати бодай якихось родичів тітки Мокрини, разом з дітьми якої зростав під час війни. А ще краще було б натрапити бодай на якісь сліди циганського табору Джугастрянських… Або й на них самих, хтозна?!
Ну, припустімо, розшукати матір він навіть не мріяв. Була би мама жива – неодмінно забрала би синочка або одразу ж після звільнення від окупантів, або принаймні по завершенні війни… Що ж, Владо давно змирився з лихою думкою, та водночас продовжував вірити, що зустріне інших родичів. Справді, циганський табір – він великий, в таборі зазвичай налічується кількадесят чоловік. Не могли ж усі загинути?!
Плекаючи райдужні надії, Владо насилу дочекався, коли після першого року роботи на заводі дістане нарешті право на першу свою відпустку. І вирушив до Ямполя, що на Вінниччині. На те, що лейтенант з Вапнярського лінійного відділу міліції так і не надіслав жодної вісточки, теж не зважав: а раптом обіцяв, обіцяв… та й забув?! Зрештою, хто він тому лейтенантові?! Черговий залізничний «заєць», яких за рік виловлюють десятками… а може, й сотнями! До того ж не просто «заєць», а маленьке циганча з сиротинця…
Отже, сповнений надій молодий чоловік спочатку дістався з Кіровограда до Вапнярки, потім нарешті здолав ту саму ділянку шляху, яка в дитинстві лишилася для нього нездоланною – через Томашпіль вузькоколійкою доїхав сюди, до заповітної залізничної станції Добрянка. Тут спробував розшукати дім, в якому жила колись покійна тітка Мокрина… але марно: він забув, геть начисто забув саму назву вулиці, на якій стояв дім, не кажучи вже про прізвище самої тітки Мокрини. Пам’ятав лише, що на перекривленому паркані, що огороджував її хату, біля хвіртки була намальована крива цифра «6». Але, щоб розшукати її дім, цього було явно замало.
Безрезультатно проблукавши вуличками Добрянки цілу годину, Владо пішов власне до Ямполя. Причина була більш ніж вагома: пошук місця, куди би прилаштуватися на нічліг – інакше можна було дуже просто лишитися ночувати на вулиці. А це не надто приємно, хоча травень був уже в розпалі.
Отут і сталося те, що перекреслило всі райдужні плани молодого чоловіка. Блукаючи тепер уже Ямполем, Владо вийшов на вулицю Піонерську, проминув стадіон «Колос», майже дістався школи № 1… Як раптом в душі з’явилося якесь дивне відчуття. Щось не те було в довколишньому світі… не те або не так… щось кричущо неправильне, дуже помітне й, навпаки, приховане водночас… Тільки він ніяк не міг зрозуміти, що ж саме?! Озираючись на всі боки в пошуках цієї неправильності, молодий чоловік випадково глянув собі під ноги…
Й волосся на його голові раптом само собою заворушилося: і як він міг досі не помічати, що замість бруківки або тривіальної землі під ногами у нечисленних перехожих знаходяться величезні гранітні брили?! Причому не прості, а в деяких місцях розцяцьковані чудернацькими, не схожими на жодні відомі йому літери… Та це ж… це ж!.. Ні-ні, не може того бути!..
– А це зі старого жидівського цвинтаря, – немов відповідаючи на відчайдушний здогад, підтвердила огрядна тітка, обганяючи закляклого Владо. Він здригнувся і прохрипів:
– А я, між іншим, нічого не запитував.
– Хіба?! – зупинившись, тітка уважно поглянула на молодого чоловіка. – Я ж чула на власні вуха, як ти спитав: «Це що таке?»
Владо одразу ж згадав, що в дитячому будинку з ним час від часу ставалися такі самі курйози: він навіть рота не розкривав – але ж інші стверджували, що чули його голос… тільки нібито трішки приглушений, хоча всі слова розрізнялися напрочуд чітко! До нього навіть прізвисько приклеїлося – «Черевомовець». Хоча це було явно щось інше. Незбагненне, нез’ясовне – але інше!..
Утім, не варто про це зараз навіть думати.
– Так, вибачте, я справді спитав, що це, – покірливо погодився він.