– Кажу ж, це зі старого жидівського цвинтаря привезли, – охоче підхопила тітка. – Фашистюги всю місцеву жидву під час війни до ноги повибивали, отож ходити дивитися за могилами все одно нема кому. А плити ж які хороші!.. То чого ж добру пропадати?! Взяли, привезли та й замостили.
– Дякую, – злетіло з його пошерхлих губ.
– А ти сам не з них… Не з жидів, себто? – підозріло спитала тітка.
– Ні-ні, не з них. Я просто смаглявий і чорнявий.
– А-а-а, ну, то діло таке, воно буває, а чого ж?.. Бо я тут подумала, чи ти часом не родичів шукаєш, то, може, підказати щось там… чи я не знаю…
– Ні-ні, дякую.
Сказавши це, він розвернувся і майже прожогом кинувся назад – на залізничну станцію Добрянка. Зупинився лише перед касою. А заспокоївся, відчувши в руках невеличкий картонний прямокутничок – квиток на зворотний потяг. Бо твердо вирішив: все, годі – ноги його більше не буде в цьому місті й навіть в його околицях!!! Нема тут не тільки його матері й тітка Мокрини – навіть жодного сліду табору Джугастрянських бути не може в місті, де смерть розлита скрізь!!! Розлита до того, що перехожі топчуть її ногами!!! Й ніхто нічого не помічає, всім байдуже!..
Всім – але тільки не йому, відірваному навіки від рідного табора, загубленому в цьому неосяжному, підлому й жорстокому світі! Отже, геть звідси, геть, геть!!! Спочатку назад до свого Кіровограда, а там…
А там побачимо. Він дорослий, сиротинець уже позаду, професію токаря він має, на кавалок хліба заробляє. Щоправда, на заводі йому не надто подобається… Але для початку треба вибратися з цього клятого місця й додому дістатися, а вже потім вирішувати, що робити далі. Так і треба діяти.
Приміщення пошти, вул. Центральна, № 144, Берегомет, Буковина, друга половина дня 19 липня 1958 року
Важко було навіть припустити, що вдягнений в лахміття літній чоловік із вкрай стомленим поглядом тьмяних очей, зморшкуватою землистою шкірою обличчя, худорлявий і лисий, з підборіддям, вкритим брудною рябою щетиною, – це той самий красень Ілля, який півтора десятиліття тому поїхав працювати до Німеччини. Хоч нині йому ще навіть тридцяти років не виповнилося, виглядав він принаймні як ровесник власної матері. А може, навіть старшим – особливо коли під впливом чергового нападу черевного болю кривив губи: тоді Клавдія бачила його поламані зуби, немовби облямовані по краєчках десен характерною сизувато-сірою смужечкою.
– Ілько, Ілько!.. Це ж не по-людськи, – зітхала нещасна жінка, витираючи з внутрішніх куточків очей мимовільні сльози. – Ти ж Мусин брат все ж таки. Рідний брат, а не зведений!..
– Ні-ні, мамо, забудьте про це! Чого то ви, чесне слово, – стомлено махав він рукою. – Тепер у вас усіх нова сім’я. Ні, не хочу.
– Ти її брат! – продовжувала наполягати вона. Але марно.
– Ні-ні, мамо, ні! Мою рідну сестру Марічкою звали, а ця вже не Марічка, а Муся якась.
– Але ж синку, що ж ти поробиш, коли мій новий чоловік почав називати твою сестричку саме так, а не інакше?! Вона сама довго звикнути не могла, все казала, бувало: «Мамо, а чого це дядько Маркіян мене Мусенькою кличе, коли я Марічка?! Не треба так, не хочу». А я їй у відповідь: «Що поробиш, доню? Він тобі тепер не дядько Маркіян, він тепер батько. Отже, якщо називає Мусею – треба призвичаюватись, нічого не поробиш». Так поступово і перехрестили нашу Марічку на новий лад.
– От бачите, як воно буває!
– Та буває, синку, звісно ж, буває!..
– А я так не хочу, не хо!.. О-о-о-о!..
Знов вишкіривши поламані зуби із сизувато-сірою облямівкою на деснах, чоловік зігнувся, немовби переламавшись навпіл, і натужно застогнав. Люди, які стояли в черзі до віконечка, підозріло озирнулися в їхній бік. Клавдія була змушена недбало махнути рукою і усміхнутися (мовляв, усе гаразд, людоньки добрії, не звертайте уваги), а потім спитала про очевидне: