– Та не сумнівайтеся, Власе Архиповичу, я своєму Борьці вдома роз’ясню, почім фунт лиха! – запевнив завуча Никифор Кузьмич. А сам подумав з досадою: до чого ж прикро помилився.

Ще б пак, він думав, що йдеться про тривіальну бійку з однокласниками – а виявляється, вони вже товариство створюють! «Товариство дітей політичних зеків»… Справедливості хочуть, бачте!.. Ну так, звісно: без того, щоб через свої переконання комусь мармизи начистити – без цього ніяк. Але якщо розібратися…

От у скільки років сам Никифор Кузьмич пішов воювати за УНР?! Він же ройовим уже в сімнадцять років став! Він же справжнім шмаркачем був, конвоюючи на розстріл самого пана Болбочана, якого навіть подумки не варто згадувати в стінах радянської школи…

То чого ж тоді від Борьки вимагати?! Вони ж, утворюючи це своє товариство дурнувате, прагнули всього лише справедливості!!! Зовсім як він сам – колишній ройовий армії УНР. Вони… його Борька про справедливість і рівноправ’я – а він за батьківську ременяку хапається! Хоча насправді анітрохи не кращий і не розумніший від свого власного сина.

Отже, якщо подумати добре… то яким же ідіотом виглядає він в очах Борьки?! І як він раніше до цього не додумався?! Але якщо так, то це ж зовсім інший коленкор виходить. Бо якщо вони настільки схожі, то для збереження бодай якогось авторитету в очах сина з ним… Ну так – із сином розмовляти доведеться! Причому розмовляти не як старший з молодшим, а на рівних. Доведеться такі слова підшукати, щоб… щоб!.. Щоб Борька зрозумів усе один раз і назавжди.

Але ж це настільки незвично! Як із цим новим впоратися?! До того ж, на свою біду, колишній садівник і будівельник, а теперішній кладовищенський копач ніколи не міг похизуватися красномовством. От хто міг би добре слово сказати, то це його покійний приятель Олесь Карпович… який загинув лютою смертю у дніпровських водах ще в 1941 році. А нині?! Хіба що Денис?.. Так, можливо, й він. Але ж Денис у Дніпропетровську на своєму заводі секретному, а вони тут, у Карнаухівці. Отака біда…

– Ну що ж, товаришу Артеменко, якщо ви все поясните синові в доступній формі, то й добре, – кивнув завуч. – Ми ж натиснемо на них зараз на педраді. На всю їхню компанію, не тільки на вашого. На тому, сподіваюсь, усе і владнається. Дуже сподіваюсь…

– Стривайте, а як же з листом до «Піонерської правди» бути?! – раптом спохопився Никифор Кузьмич.

– Не переживайте, все владнаємо, – посміхнувся московський гість.

– Як тобто владнаєте? До вас же лист поштою надійшов. Офіційно.

– Лист я, як бачите, повернув керівництву школи. Якщо треба, дільничний його тепер до справи долучить. А як не треба, то й не треба…

– Але ж мусите на нього відреагувати якось?

– А ми відреагуємо… творчо! – загадково усміхнувся москвич.

– Як це – творчо?! Як тобто творчо?! – разом здивувалися Влас Архипович і Никифор Кузьмич.

– А отак… П’єсу я тут придумав. Напишу її, покажу газетному начальству – оце й буде наша творча реакція.

– Тобто ви, товаришу Хмелик, хочете нашу школу на весь Радянський Союз знеславити?! Як Гоголь своїм «Ревізором»?! Так, чи що?! – завуч аж привстав від хвилювання.

– Ні-ні, не переймайтеся, все виглядатиме нормально і знеособлено, – заспокоїв московський гість. – По-перше, ніякої Карнаухівки в п’єсі навіть близько не буде. По-друге, головного персонажа зватимуть не Борькою, а… наприклад, Колькою. По-третє, замість «ТДПЗ» буде… наприклад, «ТОТР». Отже, ніхто ні про що не здогадається.

– А що таке «ТОТР»? – підозріло спитав Никифор Кузьмич.

– «Тайное общество троечников»57, – підморгнув московський гість.

– А-а-а… Ну-у-у… хіба що так. Тільки без прикметніших деталей, будь ласка, – з полегшенням зітхнули обидва.