– Помирають люди, а тварини здихають.

– Померла, і не ваше діло.

– Ну померла, хай би її чорти вхопили!!!

– Мамо!..

– Доню!!! Це вже точно не твоя кішка була… Але ж її вже рік як нема, то чого ж тепер за Гатькою тією…

– А у них телевізор КВН49 є, отак! І вони, між іншим, ніколи не жмотничають, а завше пускають подивитися передачі не тільки мене, але й усіх сусідів, хто б до них не просився. Дітей завше в перший ряд саджають. А якщо прийде хтось із Різберґів…

– А це хто такі? Це дворові жиди чи що?..

– Так, це з флігеля у тому нашому дворі, які на другому поверсі жили й варили на продаж іриски та козинаки. Отож якщо подивитися телевізор приходив хтось із Різберґів, то неодмінно пригощав усіх своїми цукерками. А ще добре було, коли тітка Тая передавала щось із баклажанів. Ти ж знаєш, як вона баклажани готує…

– Ну гаразд, а що ж там такого хорошого в тому телевізорі, окрім того, що сусіди тебе чимсь пригощають? Бо я цього ніколи не розуміла і телевізор той жидівський не дивилася.

– Ну-у-у… Литваки тебе на телевізор ніколи б і не запросили, бо ви з батьком нашим завжди тільки і знали, що лаятися. А хорошого?.. Ну-у-у… Наприклад, «Доля барабанщика»50, «Казка про Хлопчиша-Кибальчиша»51, «Чудесниця»52 або щось таке. Ще комедія якась про війну – «Небесний тихохід» там або «Неспокійне господарство». Це про льотчиків фільми, а Гатін тато Самсон Данилович – він теж льотчик. Окрім того, я Целіковську знаєш як люблю?! А Жаров і особливо Крючков53 – ото-о-о!..

– А «Чудесниця» ця… Що воно таке, цікаво?

– Та про кукурудзу мультик же ж.

– Про кукурудзу?! А нащо вона тобі треба, кукурудза ця?! Ось тобі на наших десяти соточках і смородинка, і порічка… аґрус… малинка…

– Мамо, та ви не розумієте!..

– Ти що, думаєш, усе воно в телевізорі росте?! Ні, доню, його треба…

– А я от що іще скажу, – знову втрутився Захар Захарич. – Тоська наша не просто така ж дурна, як і ти. Вона загалом несповна розуму, бо не хоче на землі поратися, а надумала собі теж лікаркою стати, як і бабця Гатьки цієї – ота стара отруювачка Юдіф Бенціонівна, яку власть наша вчасно упіймала, але яка так і не подохла в буцегарні за ґратами, як мала би подохнути.

– Що-о-о?! Та не може того бути!!! – аж верескнула Любов Савівна.

Колись давно, дуже-дуже давно Тосю та Гатю підловили на тому, що вони гралися в «лікарню» – себто, приспустивши трусики, по черзі «штрикали» одна одну в сідниці іржавою швейною голкою. Ясна річ, за це обом подружкам як слід перепало – бо так і до зараження крові недовго… Здається, найменших рецидивів бажання «стати лікаркою» у Тосі після того випадку не спостерігалося. Хоча…

Хоча доки Юдіф Бенціонівна була жива, то завжди лагідно усміхалася сусідській дівчинці й натякала то на її «тверду руку», то на «гостре око». То невже ця дурепа й досі вірить у те, що може?..

– Так, мамо, я не збираюся ставати ні куркулькою, ані базарною перекупкою. Якщо ви з татом хочете, то живіть так, як вам подобається, але я того не хочу й не буду, мене до цього не примушуйте! Ростіть собі хоч смородину з порічкою, хоч яблука зі сливами, а я…