– Чо… чого-чого ти там варнякаєш?! – батько негайно переключився на Тосю, небезпідставно запідозривши, що дочка сказала щось не надто компліментарне на адресу старших.

– Ти, Тосько, і справді того… слова добирай, – підключилася до Захара Захарича дружина. Побоюючись, як би їй зараз же не перепало, дівчина спробувала виправити ситуацію:

– Я слова добираю, а от ви мені скажіть, нащо було зриватися з насидженого місця тепер, у березні?! Ото вже не можна було зачекати початку літа, коли у нас випускні іспити відбудуться. Сверблячка-нетерплячка на вас обох напала.

– Та як же чекати?! Тут же не тітьки дім, тут після свекра і свекрухи десять соток землі лишилося! Ти тільки подивись на цю розкіш: ось тобі смородинка чорна, ось порічка, ось аґрус, а он там малинка по периметру. А ще дві яблуньки – справжній сніжний кальвін. І слива-угорка. А тут ми полуницю посадимо, а он там помідорчики. Як тобі, га?! Та довкола цього усього треба поратися, вчасно обробляти – бо це ж у нас тепер хазяйство…

– То ми що, село якесь невмите колгоспне, щоб на землі поратися?

– Чому це село?! Чому село?! – здивувалася матір. – Це тобі не село, це Київ, тільки, вважай, передмістя. Хатка є, земелька, базарчик поруч – ну, то й добре! Та з цих десяти соток можна стільки всього назбирати і потім на базарчику продати!.. А як не тут – то сідай на транвай і вези все, приміром щоб так, на Лук’янівку. Тут тобі і чотирнадцятий, і п’ятнадцятий транваї – обидва на Лук’янівку бігають. Хіба погано?..

– Ох, мамо, мамо! А мені як звідси на Поділ до школи мотатися, ви з татом про це подумали?!

– А чого тут думати? Сіла на той же чотирнадцятий транвай і доїхала собі, як королева. А там ще трохи пішки пройти.

– Трохи, ага… Спочатку до школи, потім зі школи. І так шість днів на тиждень мені ноги бити, а не вам.

– А що ж ти була хотіла, щоб тобі… – почала Любов Савівна, проте її негайно перервав чоловік:

– Стривай, стривай, Любко, я, здається, знаю, чим вона не вдоволена.

– І чим же?

– А тим, що її з Гатькою розлучили, з сусідською дівочкою-жидівочкою – от чим!..

– Так, і цим також! – раптом не втерпівши, з викликом мовила… та чого там – майже вигукнула Тося.

– Донечко, та у тебе що, з головою не тойво?..

Проте не зважаючи на витягнуте від подиву материне обличчя, дівчина продовжувала вперто захищатися:

– А це вже не ваше діло! Гатя моя подруга, а не ваша, отож із єврейкою дружити чи не з єврейкою, я якось сама розберуся. І не пхайте до мене свого носа ні ви, мамо, ані ви, тато! Вам ясно?!

– От!!! От бачиш, Любко, це таки твоя дочка, а не моя, якщо взяла собі за подругу таку мразоту!!! – в голосі Захара Захарича бриніло торжество. Не звернувши уваги на цю репліку, дружина гнула своє:

– Та поясни ти, дурепа мала, нащо тобі ота Гатька здалася справді?! Ну, припустімо, ти полюбляла з її кішкою гратися, з Хірохіткою цією. Але ж кішка та ще торік від старості здохла…

– Не здохла, а померла.