Це була мука. Черрі розуміла: її мама знала, що дочка воліє якнайшвидше піти, — але придушила в собі це відчуття, удавши, що не помітила сповненого болем погляду Венді. Груди їй стискала провина: вона ненавиділа бути тут, ненавиділа те, ким була, коли жила тут.
— Дякую, мамо.
Вона втекла й заквапилася назад до станції Східний Кройдон. З кожним кроком почуття провини росло. Вона дістала телефон і відправила повідомлення, щоб хоч якось очистити сумління: щось приємне й сердечне про те, як гарно було зустрітися. Щойно вона отримала радісну відповідь, як відчула, що біль у її грудях зменшився, а тоді спочатку потягом, а потім на метро вона дісталася дому.
На повернення до Тутінга знадобилося півгодини, і вечір ще й досі був теплим. Вона налила собі келих вина, що залишилося з вихідних із Даніелем, і вийшла в крихітний сад у внутрішньому дворі. Він був лише три кроки завширшки й шість кроків завдовжки, і Черрі могла бачити димоходи лікарні святого Георгія з-за огорожі й цілу низку квартир, що йшли паралельно до її будинку, однак знадвору там було менше місця. Промайнула лисиця й безшумно зникла в дірці до сусідського садка, яку викопала під огорожею. Спостерігаючи за нею, вражена здатністю цих тварин обживатися в будь-якій частині Лондона, Черрі відпила вина. Декілька тижнів тому вона чула в радіошоу, як люди телефонували з таких місць, як Бернз та Челсі, і скаржилися, що лисиці пробираються в будинки. З усіх районів, де вона могла дозволити собі житло, Тутінг був найближчим до центру міста, а далі орендна плата зростала так швидко, як зарості терну, не даючи їй вибору. Це змусило її замислитися над тим, що вона збиралася одягти завтра, і Черрі з келихом вина в руці пройшла до спальні. Відчинивши шафу, вона критично оглянула свій одяг. Схоже, що завтра знову буде спекотно, а тому потрібне те, що не зімнеться й не затреться впродовж робочого дня в офісі. Урешті-решт вона вибрала стриману шовкову блузу й темно-синю спідницю-олівець. Черрі залишила місце для вибраного одягу в центрі шафи, розштовхавши все інше по боках, і задоволено дивилася на речі якусь мить перед тим, як зачинити двері. Вона повернулася в сад і захоплено думала про наступний день і про те, з яким нетерпінням чекає на знайомство з батьками Даніеля. До Лаури вона відчувала теплоту за запрошення, яке до того ж отримала так скоро після початку їхніх стосунків із Даніелем. Такого не траплялося, навіть коли вона ще зустрічалася з Ніколасом. Черрі уявила родину Даніеля, і її накрила хвиля задоволення від того, що вона вписувалася в цю картинку. З Даніелем було дуже легко, і вона відчувала, що його батьки виявляться такими ж приємними в спілкуванні.
Уже значно пізніше, коли того вечора Черрі пішла спати, вона згадала про подарунок. Це була остання модель i-Phone, і вона усвідомила, що в такий спосіб мати спробувала зрозуміти її й купила те, що, на її думку, мало сподобатися молодому поколінню. А ще вона знала, що це коштувало їй значної частини зарплатні. Це чомусь було дуже сумно, адже хай там як, у неї вже був один такий. На Черрі знову нахлинуло відчуття провини, і вона сховала подарунок у шухляду, лягла на подушку й зітхнула. Вона й гадки не мала, як мати впишеться в її майбутнє.
7
Від офісу з кондиціонером до будинку Кавендішів було лише десять хвилин ходу, однак Черрі відчувала, що розпашіла від спеки, і нервувалася. Навіть із початком вечора температура сягала тридцяти градусів, і дівчина швидко й непомітно перевірила, чи під пахвами раптом не залишилося пітних плям. На щастя, минулося — лише невелика, розміром із п’ять пенсів, плямка під правою рукою.
Черрі хвилювалася. Їй хотілося їм сподобатися. Вона глянула на букет тигрових лілій, який тримала в руках: красиво загорнутий у коричневий папір і перев’язаний шворкою так, що здавалося, наче квіти затягли в корсет, — і знову замислилася над тим, чи цього вистачить. Квітів було багато, та ще й досить великих. «А як же інакше?» — іронічно подумала вона, адже цей букет коштував їй шістдесят фунтів. І знову ж таки лілії були великі. Вона порахувала стебла: сім. Це точно не занадто? Черрі переклала букет у другу руку, щоб долоні не дуже спітніли, і вирішила, що так чи інакше вже запізно з ними щось робити. Важливо було прийти не з порожніми руками. Вона звернула на вулицю, де жили Кавендіші, і глянула на годинник, побоюючись, що може прийти зарано. Господи, вона в жодному разі не хотіла виглядати так, наче була у відчаї чи щось таке. Черрі швидко перейшла на іншу вулицю, яка привела б її на протилежний кінець тієї, на якій вона щойно була. Пройшла вздовж неї, удаючи, ніби трохи заблукала, на той випадок, якщо поруч був хтось знайомий із тими людьми, з якими вона збиралася зустрітися, і згадка про те, як вона блукала навколо, могла з’явитися в буденній розмові пізніше. Ця думка змусила її зніяковіло здригнутися.
Вона звернула на другий кінець вулиці Кавендішів і, глянувши на годинник, узяла такий темп, щоб дійти до металевих воріт під номером тридцять вісім точно о шостій тридцять. Вона пройшла шаховою дошкою, що була викладена ідеально чистою білою та чорною плиткою, до великих масивних чорний вхідних дверей і подзвонила у дзвіночок. Чекати їй довелося недовго: двері відчинив радісний та гостинний Даніель. Він узяв її за руку, палко, але коротко поцілував у губи.
— Привіт! Вони до смерті хочуть із тобою познайомитися, — прошепотів він їй на вухо, ніби попереджаючи, а потім вона почула кроки двох людей, які наближалися до них.
Першим ішов містер Кавендіш — широкоплечий чоловік, який звик заходити до кімнат, не маючи ані краплі страху перед тим, що там може бути. Він був вбраний у сорочку з короткими рукавами, заправлену в шорти — дивне поєднання напівофіційного та буденного стилю, а його погляд, — не те, щоб злий, — скував Черрі. Він схопив її вільну руку з більшою силою, ніж це було потрібно, — упевнено, по-чоловічому і, якби Черрі говорила відверто, боляче.
— Тату, це Черрі.
— Говард, — промовив він, представляючись. — Приємно познайомитися.
— Взаємно, Говарде.
Він відпустив її руку, і Черрі відчула поколювання, коли кістки випрямилися й відновився кровообіг. Потім настала черга Лаури. Черрі зі здивуванням та прихованим захватом усвідомила, що Лаура взяла її руку й, глянувши на неї, ніби зачарована, притягла ближче й розцілувала в обидві щоки.
— Дуже рада познайомитися, Черрі.
— Я теж, — відповіла вона й віддала букет. — Це для вас.
Лаура прийняла квіти з величезним задоволенням, і Черрі зраділа, що не поскупилася на них.
— О, вони прекрасні. Дякую.
Черрі не могла до кінця повірити в те, що ця чарівна жінка, напевно, того ж віку, що й її мати. Вони були такі різні. Лаура — висока, велична, яскрава білявка. Кремова шовкова блузка та широкі карамельні штани підкреслювали її силует так, наче це був їхній привілей, а в цілому складалося враження, наче вона була однією з осяйних золотих богинь.