— Коту, — пояснив Даніель.

— Що ж, вважаю, було смачно, — сказав Говард, доїдаючи, коли Лаура з’явилася знову.

— Дуже смачно, мамо, — погодився Даніель.

— Рада, що вам сподобалося. — Вона виглядала засмученою, але взялася за свою порцію. — Вибач, Черрі.

Лаура була дуже люб’язною, однак Черрі згорала від сорому. Вона чула, як забурчав її шлунок, і швидко напружила м’язи, тож цього не помітили.

— А ти голодна! — сказав Говард. — Ми можемо принести для неї щось інше?

— Усе в порядку, чесно.

— Ти впевнена? — продовжила Лаура. — У мене таке відчуття, наче я намагалася отруїти тебе чи ще щось! Може, дині? Здається, у холодильнику є частина.

— Якось я отруївся мідіями, — сказав Говард, — і відтоді так і не зміг знову їх скуштувати.

Черрі воліла б, щоб вони більше про це не згадували. Даніель поклав їй під столом руку на коліно, утішаючи.

— Дякую, тату, але не думаю, що зараз слушний момент для таких спогадів.

З кухні почулося нявкання. Лаура підвелася.

— Мойсею, — погукала вона, — ти й досі голодний?

— У нас завжди були домашні тварини, — сказав Говард. — Живий куточок. Хоча я завжди більше любив собак.

— Чому в нас ніколи їх не було? — запитав Даніель.

— Твоя мати не хотіла. Вони нагадували їй кокер-спанієля, якого вона мала в дитинстві.

— Він помер, — сказала Лаура. — Це мене спустошило. Потім кілька тижнів мені снилися кошмари.

— Шкода, — сказав Даніель. — Мені подобаються собаки.

Кіт занявчав голосніше й поважно зайшов до кімнати, а потім почав тертися об ноги Лаури.

— Не слухай його! — сказала вона. — Ти наш улюбленець.