— Мені подобається ваша блузка, — не стрималася Черрі й мусила докласти всіх зусиль, щоб придушити рум’янець, що почав був з’являтися на її щоках.
— А мені твоя, — відповіла Лаура. — Тобі дуже личить цей колір.
Черрі ще більше почервоніла, відчуваючи, що спонукала Лауру сказати щось приємне у відповідь, і стояла, не кажучи ані слова, усміхалася й мріяла про те, аби бути хоч трішки витонченішою.
— Саме час випити, — сказав Говард і попрямував, як Черрі вже знала, в одну з віталень.
Вона сіла на краєчку довгого сірого дивана, і, дякувати Богу, Даніель сів поруч. Лаура трішки відстала й, напевно, поклала десь квіти, бо її руки вже були вільні. Вона не змогла б так швидко поставити їх у вазу, і Черрі відчула себе зневаженою. Її квіти в’януть десь на полиці? «Зберися, — суворо сказала вона собі, — навряд чи Лаура могла зникнути хвилин на десять, щоб поставити букет, якщо ти щойно прийшла. З квітами все буде добре».
— Аперитив? — запропонував Говард.
— Так, будь ласка.
— Беліні? — хоча він уже наповнив один келих і передав його їй.
Коли Черрі робила перший ковток, то намагалася не дозволити бульбашкам потрапити їй у ніс.
— Сьогодні в тебе був робочий день? — запитав Говард, продовжуючи наливати келихи.
— Так, я працюю в «Гайсміт та Браун».
Лаура взяла в чоловіка келих і плавно опустилася в крісло навпроти Черрі.
— Даніель згадував про це. Тобі там подобається?
— Так, дуже.
— Ти давно вже там працюєш?
— Недавно.
Вона цього не продумала й, скориставшись паузою, узяла келих у другу руку. Черрі знала, що їй потрібно розслабитися, але так переймалася тим, щоб справити гарне враження, що її мозок постійно працював, намагаючись запам’ятати, що вона хотіла розповідати, а що — ні. Вона ризикувала здатися грубою.
— А чим займалася раніше?
— Працювала в галузі ресторанної справи.
Батьки Даніеля всміхнулися, як здалося Черрі, з ввічливим інтересом. Вона відчула, що знову ризикує почервоніти. Вони явно здогадалися, що вона сказала це, аби приховати, що працювала в ресторані. Відчуваючи себе по-дурному, вона швидко заговорила: