— Так, але в них кращі шанси, аніж у лотереї.

Черрі стиснула зуби й вирішила не вказувати на й без того очевидне. Замість цього вона сказала:

— Ну, а що б ти зробила? Якби виграла?

— Поїхала б у довгу відпустку. Узяла б із собою Голлі. Це її трохи втішило б.

— Ти б переїхала?

— Неподалік від річки Вондл побудували такі милі будиночки.

Черрі роздратовано скрикнула:

— Мамо, ти ж знаєш, що можеш поїхати з Кройдона!

— Ніколи. Я тут народилася. Це в моїй крові. Немає кращого місця за те, з яким я пов’язана.

Така заява занепокоїла та знову роздратувала Черрі, і їй захотілося, щоб цей вечір швидше закінчився. Вона думала про те, що сьогодні могла б сидіти в красивому будинку Кавендішів. Їй так хотілося прийняти запрошення Лаури на вечерю, однак вона знала, що скасувати запланований візит до матері було б надто складно. Це лише подовжило б страждання: їй усе одно довелося б шукати іншу дату.

Черрі вже придумала привід, щоб піти раніше, і ще до приїзду повідомила матері, що домовилася про зустріч із друзями. Вона потайки поглядала на свій годинник. Уже через десять хвилин можна починати збиратися. Кройдон розташовувався так далеко, що на те, щоб дістатися до іншої частини Лондона, знадобилася б ціла вічність. Насправді ж вона збиралася повернутися додому й вибрати, що одягне завтра — це вбрання мало пасувати й для вечора. Це мало бути щось доречне для «вечері» з містером та місіс Кавендіш («вечеря» — звучить не так уже й погано). Даніель казав не перейматися вбранням, але це було просто смішно.

— А може, я виграла б достатньо, щоб купити один із тих маєтків у Веб Естейт.

Черрі напружилася.

— Від Ніколаса щось чути? — спитала Венді, намагаючись говорити невимушено.

— Ні.

— Чого й варто було очікувати.

Вона говорила так упевнено, наче її підозри підтвердилися, і це змусило Черрі насторожитися.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти знаєш, що він був трохи іншим, хіба не так?

— Іншим у чому? — загрозливо запитала Черрі.