Щоразу, коли Черрі збиралася навідатися до своєї матері, вона вирішувала, що тепер уже буде іншою: відкритою, приязною, розслабленою. Що, потрапивши в пастку всіх тих речей, які нагадували їй про бідне дитинство, говоритиме з нею невимушено й без паніки. Її мати не винна в тому, що в них не було грошей усі ті роки. Однак щойно Черрі переступала поріг їхньої маленької двокімнатної квартирки, її гарні наміри наче випаровувалися. Завеликий для цієї кімнати широкоекранний телевізор, пухнастий килим у вітальні, жахливий розкладний диван. Збоку від нього коробка цукерок «Святкування» чи «Герої» для гостей. Черрі знала, що Венді, її мама, дуже цінувала маленькі знижки від супермаркету. Вона завжди користувалася акціями й стверджувала, що за всі ці роки вони заощадили їй цілий статок. Черрі ненавиділа супермаркети, а їхні «акції» ненавиділа ще більше. Як і те сміття, що вони заохочують тебе купити й заповнити ним свій будинок. Вони виманюють у людей кожну копійку й без того невисокої зарплатні, виставляючи все так, наче подають руку допомоги. «Ми на твоєму боці, ми знаємо, як ти почуваєшся», — у важкі часи вони постійно отримували величезні прибутки. Сама тільки DVD-колекція її мами, у середньому по 10 фунтів за диск, коштувала дві тисячі. Точніше, раніше вона була варта двох тисяч, тепер же в кращому випадку ціна їй — сотня фунтів. Черрі дратувало те, що вона ніколи не припиняла підраховувати.

«Але це ж класика», — сказала якось Венді про нове видання «Промови короля».

«Це шматок пластику у твоїй вітальні. Як часто ти його дивишся?»

Володіння класикою не робить тебе чимось більшим за любителя фільмів, не означає, що ти стаєш ерудованим, і це не надто корисна чеснота, адже виставляє тебе дурнем, особливо якщо ти можеш подивитися цей фільм по телебаченню чи взяти напрокат. Черрі ніколи й на думку не спадало, що її мама може й справді насолоджуватися переглядом цих дисків, а можливо, і вдячна їм, оскільки вони розважають її в ті вечори, коли вона не на роботі, тому що після смерті батька Черрі вона так ні з ким і не зійшлася.

Черрі стримано поцілувала маму, намагаючись уникнути незграбних обіймів та сліду від помади на своїй щоці.

— Мамо!

— Вибач, це лише тому, що останнім часом я тебе майже не бачу.

Це була правда, і Черрі, знітившись, не відповіла.

— Як ти?

— Добре. Вип’єш чогось? Келих вина, наче ми святкуємо?

Черрі знала, що в її матері є лише біле вино — солодке, саме таке, яке вона ненавиділа, однак не хотіла її засмучувати, тож виправдалася, що ще зарано для випивки, сказавши, що натомість вип’є чаю. Вона пройшла вслід за Венді на кухню, де для неї приготували напій у чашці із зображенням обличчя Деніела Крейга. Без шиї, лише на тлі білої порцеляни його відділене від тіла вродливе обличчя з грубуватою усмішкою. Виглядало сюрреалістично. Коли мама наповнювала чайник, Черрі змогла її роздивитися. Вона знову перефарбувала волосся: щоразу, коли Черрі бачила її, у Венді був новий відтінок, наче вона вирішила випробувати всю палітру «Лореаль» для брюнеток (як колись говорила її мама, знайшовши цю коштовну інформацію в каталозі постачальника, загалом вісімдесят три відтінки). Під фарбою волосся було сиве, однак колись воно було таке ж глянцеве й коричнево-чорне, як зараз у Черрі. Вона взяла від своїх батьків усе найкраще й, окрім цього, успадкувала ще й непередбачувану й химерну суміш генів від своїх дідусів та бабусь.

Венді провела її до вітальні.

— Якщо хочеш, можеш узяти крісло.

— Ні, усе гаразд, візьми ти. — Черрі швидко сіла на протилежному боці дивана, добре пам’ятаючи ті часи, коли її змушували сидіти там, щоб задовольнити захоплення її матері, і відкинулася назад так, наче була в дантиста, відчуваючи кожну краплину беззахисності.

— Я розмірковую над тим, щоб перефарбувати оту стіну в червоний. — Венді вказала своїм горням на стіну позаду величезного телевізора. — Як ствердження.

— Ствердження чого? — Черрі не хотіла дозволяти роздратуванню підкрастися ближче, однак воно вже було тут.

— Не знаю. Чому ти завжди така?.. — Вона хотіла сказати щось докірливе, але прикусила язика. Не сьогодні. Вони обоє втупилися у свої чашки з чаєм, не вигадавши зробити щось краще.