— Він не з таких.

— Він лише на шість годин випередив нас.

— Шість годин… — Ріццолі похитала головою. — Ми вже його втратили.

— Та ми опитуємо всіх навколо! — розлютився Кенеді. — Виставили патрулі на дорогах, перевіряємо машини, попередили засоби масової інформації. Його фото показують по всіх місцевих телеканалах. Як я й казав, усе під контролем.

Ріццолі не відповіла. Вона знову дивилася на криваві смуги.

— Хто тут загинув? — тихо запитала вона.

Відповів Арлен:

— Анестезіолог і медсестра. Анестезіолога знайшли біля цього стола. А медсестру далі, біла дверей.

— Вони не кричали? Не кликали на допомогу?

— Навряд чи вони були здатні на бодай якісь звуки. Їм обом перерізали гортань.

Ріццолі обійшла стіл і зупинилася біля металевої підпорки, на якій висів мішечок із розчином для внутрішньовенних ін’єкцій. Трубочка і катетер валялися на підлозі в калюжі води. Під столом лежав розбитий на друзки шприц.

— Вони мали робити йому анестезію, — сказала Ріццолі.

— Його почали готувати до операції ще в пункті невідкладної допомоги, — повідомив Арлен. — Хірург оглянув, і потім його доправили просто сюди. Згідно з діагнозом, розірвався апендикс.

— А сам хірург чому не прийшов одразу? Де він був?

— Оглядав іншого пацієнта в пункті невідкладної допомоги. Піднявся сюди хвилин за десять-п’ятнадцять після того, як усе закінчилося. Пройшов у розсувні двері, побачив мертвого в’язничного охоронця біля столу для реєстрацій і одразу ж кинувся телефонувати. Сюди прибігли майже всі з відділення невідкладної допомоги, але нікому з жертв вони вже нічим не могли зарадити.

Ріццолі побачила на підлозі змазані плями й сліди. Забагато людей тут побувало, зчинивши такий хаос, що годі було розібратися.

— А чому охоронця не було поряд із в’язнем? — запитала вона.

— В операційній має бути стерильно. Сюди не можна без спеціального одягу. Мабуть, охоронцеві сказали зачекати там.

— Але хіба законодавство штату Массачусетс не вимагає, щоб в’язень весь час був у наручниках, коли його вивозять за межі в’язниці?

— Так.