— Так, — відповіла Ріццолі, проковтнувши слину.

— І що ж це? — гаркнув Кенеді.

Її руки лежали на колінах, стиснуті в кулаки. Вона підвела їх і показала долоні. На обох були шрами, які залишив Гойт, напавши на неї рік тому. Товсті нарости, нарубцьовані над місцями, які він пробив у її руках своїми скальпелями.

Арлен і Кенеді дивилися на шрами.

— Це Гойт вам зробив? — запитав Арлен.

— Він на це й натякає, — кивнула вона. — Саме тому показує на долоню. — Вона подивилася на екран, де й далі стояв Гойт, широко посміхаючись і підвівши руку до камери. — Такий собі жарт, який лише ми з ним розуміємо. Це він привітався. Хірург говорить зі мною.

— Мабуть, ви добряче поламали йому кайф, — сказав Кенеді, махнувши пультом на екран. — Погляньте! Він мовби каже «Руки вгору».

— Або «Я прийду по тебе», — тихо додав Арлен.

Від його слів у Ріццолі мороз пішов поза шкурою. «Так, я знаю, що ми обов’язково зустрінемося. Лише не знаю, де й коли».

Кенеді знову натиснув кнопку відтворення. Вони побачили, як Гойт опустив руку і попрямував до виходу. Коли він повернувся спиною до камери, Ріццолі уважно подивилася на згорток у нього під пахвою.

— Зупиніть знову, — попросила вона.

Кенеді клацнув пультом.

Ріццолі нахилилася вперед і торкнулася екрану.

— Що це тут? Схоже на згорток рушника.

— Це і є рушник, — сказав Кенеді.

— Навіщо він узяв його?

— Йому потрібен не рушник, а те, що всередині.

Ріццолі спохмурніла, замислившись про щойно побачене в операційній. Пригадала порожню тацю для інструментів біля столу. Поглянула на Арлена.

— Інструменти. Він узяв хірургічні інструменти.

— З операційної зник набір для лапаротомії, — кивнув Арлен.