— Навіть на операції, навіть під анестезією Гойтові мали прикувати до столу ногу або руку.

— Так.

— І ви знайшли наручники?

Арлен і Кенеді перезирнулися.

— Наручники лежали на підлозі під столом, — сказав Кенеді.

— Отже, він був у наручниках.

— До певного моменту…

— Навіщо їм знадобилося відпускати його?

— Може, з медичних міркувань? — припустив Арлен. — Наприклад, щоб зробити ще одне внутрішньовенне вливання? Покласти його по-іншому?

— Їм довелося б покликати охоронця, щоб відімкнути наручники, — заперечила Ріццолі. — А охоронець не міг зайти, зняти з в’язня наручники, а потім вийти, лишивши його вільним.

— Отже, охоронець втратив пильність, — сказав Кенеді. — У всіх у відділі невідкладної допомоги склалося враження, що стан Гойта вкрай тяжкий. І що він надто потерпає від болю, щоб напасти. Вони явно не очікували…

— Господи… — прошепотіла Ріццолі. — Він не втратив своїх навичок.

Вона подивилася на візок із обладнанням для анестезії та помітила, що одну із шухляд висунуто. Усередині під яскравими лампами операційної виблискували ампули з тіопенталом — анестетиком для операції. «Вони збиралися робити йому анестезію», — подумала Ріццолі. Ось він лежить на столі під крапельницею. Стогне від болю. Обличчя перекошене. Ніхто з них і гадки не має, що буде далі. Вони зайняті своєю роботою. Медсестра думає про те, які інструменти підготувати для хірурга. Анестезіолог підраховує дози, відстежуючи серцевий ритм пацієнта на моніторі. Може, вона зауважує прискорене серцебиття і думає, що це через біль. Вона не розуміє, що він готується до стрибка. До вбивства.

А потім… Що відбувається потім?

Вона подивилася на тацю з інструментами — порожню.

— Гойт убивав скальпелем? — запитала вона.

— Зброю ми не знайшли.

— Це його улюблений інструмент. Він завжди використовував скальпель…

І тут на думку Ріццолі спало таке, що дрібні волосинки на потилиці стали дибки. Вона подивилася на Арлена.

— А він не міг лишитися в цій будівлі?