— Які результати?

— Щось там із рівнем лейкоцитів.

— А вони розуміли, з ким мають справу? Вони бодай трохи уявляли собі?

— Він не міг підробити результати аналізу крові.

— Міг! Він працював у лікарні. Він усе знає про аналізи крові.

— Детективе…

— Заради Бога! Гойт спеціалізувався на цих чортових аналізах крові!

Ріццолі сама злякалася того, як високо злетів її голос. Вона дивилася на Маркетта, ошелешена своїх зривом. І охоплена почуттями, які нарешті вирвалися на поверхню. Гнів. Безпорадність.

І страх. Протягом усіх цих місяців вона придушувала його в собі, бо знала, що боятися Воррена Гойта нелогічно. Його замкнули там, звідки він не міг її дістати. Не міг заподіяти їй зла. Нічні кошмари були просто наслідками пережитого. Відлуннями її власного жаху. І вона сподівалася, що вони врешті-решт зникнуть. Але тепер мала всі підстави боятися, і страх почав стискати свої щелепи.

Вона рвучко підвелася й пішла до виходу.

— Детективе Ріццолі!

Вона зупинилася біля дверей.

— Що ви задумали?

— Гадаю, ви розумієте, куди я маю поїхати.

— Поліція міста Фічбурґа і штату тримає все під контролем.

— Та ну? Для них він — лише один із багатьох злочинців-утікачів. Вони чекатимуть від нього тих самих помилок, яких припускаються інші. Але він не такий. Він уникне всіх пасток.

— Ви недооцінюєте колег.

— Це вони недооцінюють Гойта. Вони не розуміють, про кого йдеться.

«А я розумію. Чудово розумію».

Надворі розжарена до білого стоянка плавилася під сонцем. Гарячий вітер приносив із вулиць сморід сірки. Ріццолі всілася в машину й відчула, що сорочка змокла від поту. «Гойтові сподобалася б ця спека», — подумала вона.