— Як?

Кенеді, здається, був не в захваті від цієї перспективи.

Ріццолі подивилися на криваві патьоки на стінах.

— Чоловік, який це зробив… Воррен Гойт…

— Ну?

— Я дуже добре знаю його.

Тепер до них підійшов невисокий чоловік. Він мав бліде обличчя й великі вуха, наче в Дамбо. Хоча він явно теж був коп, але, на відміну від Кенеді, не кинувся захищати свою територію.

— Агов, я вас знаю. Ви Ріццолі. Це ви його посадили.

— Я працювала разом із колегами.

— Та ну. Це ви його вистежили в Літії.

На відміну від Кенеді, він був не в рукавичках і потиснув їй руку.

— Детектив Арлен, поліція Фічбурґа. Ви аж із самого Бостона приїхали заради цього?

— Вирушила, щойно дізналася. — Погляд Ріццолі знову зупинився на стінах. — Ви ж розумієте, з ким маєте справу?

— У нас усе під контролем! — відрізав Кенеді.

— Ви знаєте, що це за вбивця?

— Ми знаємо, що він скоїв тут.

— Але чи достатньо знаєте його?

— Ми маємо всі дані на нього із Суза-Барановскі.

— Але там охоронці теж гадки не мали, який він небезпечний. Інакше цього просто не сталося б.

— Ніколи ще не траплялося такого, щоб я не зміг знайти втікача й відправити назад, — сказав Кенеді. — Усі вони припускаються одних і тих самих помилок.