Коли після обіду я підвелася з ліжка з голодним шлунком, Левін поспішив приготувати для мене тост. «Ну, його хоча б совість мучить», — подумала я. Але ті муки не були надто сильними. Пересвідчившись, що мені краще, він одразу ж помчав кудись на своєму «порше».

Я все ще сиділа на кухні в халаті, коли туди зайшла Марґо. Можливо, вона діяла за конкретною вказівкою, адже відразу ж запитала, чи може мені чимось допомогти.

— Мабуть, так, — сказала я.

З тієї миті я почала знущатися з Марґо. До цього я уникала того, щоб давати їй прямі накази. Час від часу нерозбірливо зауважувала, що треба помити столове начиння чи ще щось подібне, не дивлячись при цьому прямо на Марґо. Вона ж брала до уваги такі побажання лиш іноді. Тепер же я коротко і чітко пояснила їй, що холодильник треба вимити оцтовим розчином, що духовка потребує ґрунтовної чистки, що ванна та унітаз хоч і нові, але вже вкриті вапняним нальотом, що подвір’я треба замести, а листя із заїзду винести до компостної купи.

— Ні за що, просто так, ми тобі не платимо, — сказала я.

Марґо зашарілася. Вона постійно чистить і прибирає, стверджувала жінка.

— Але як! — відповіла їй на це, до того ж не варто забувати, що вона живе, не платячи за оренду.

Левіна все влаштовувало, захищалася вона.

Що може розуміти чоловік у цих справах, атакувала я у відповідь, до того ж це мій дім, а не його.

Марґо витріщилася на мене.

— Гелло, хата сі належит Левіну від діда, — спробувала мене повчати.

Без жодних слів я дістала з шухляди заповіт і поклала їй перед носом.

Вона справді взялася читати, хитаючи при цьому головою.

— То сі так не робе, — промовила вона.

Коли одного з наступних ранків я йшла в гараж, то дорогою з силою копнула великий плетений кошик. Він перевернувся, і з нього висипалося зів’яле листя магнолії, яке одразу ж підхопив вітер. Я задоволено споглядала за тим, як розліталися листочки: квіти для Марґо. Цієї миті я побачила Дітера, який, найімовірніше, йшов за мною.

Він радісно сказав:

— Це найкращий спосіб позбутися злості! Я потім усе приберу.

Дещо розгублено я запевнила, що це моя справа. Але у дзеркало заднього огляду бачила, що він попрямував не до «мерседеса», а натомість повернувся з граблями та віником.

Здебільшого я рідко бачила Дітера. Якщо ж це випадково таки траплялося, то ми завжди всміхалися одне одному. Я зловила себе на думці, що певною мірою провокувала такі випадковості. Цікаво, чи подобалася я йому також? Якось у зимовому саду він залишив для мене книжку. Поруч поклав записку: «Для Гелли». Чи то був подарунок, чи він просто позичив? То був роман, наукова фантастика, де йшлося про якісь хімічні утопії. Мене зворушувало те, що на противагу до цього дарунка, подарунки від Левіна слугували лише для його власного задоволення.

Після нічного відкриття я не могла більше спати з Левіном. Але він цього навіть не помітив, принаймні так мені здавалося ― адже ініціатива до цього постійно йшла від мене, тож мене оминула незручна потреба його відшивати. У якусь мить, так я собі мислила, він мав би осягнути, що пауза затяглася на довше, ніж зазвичай. А втім, здавалося, йому нічого не бракувало.