Я скорчила страдницьку гримасу. Зітхаючи, він сам собі заварив каву й приніс також горнятко мені до ліжка, щоб трішки покращити мій настрій.

— Багато роботи, — сказав він. — Я покличу Дітера й Марґо.

Ну й добре.

Ослаблена, я провела цілий день у власній печері, роздумуючи над своїм становищем. Усе йшло не так, як я того хотіла. Багато грошей та власний будинок тепер у мене були, але дитиною, моєю нагальною потребою, і близько не пахне, а без виконання подружніх обов’язків на неї годі й розраховувати. Чоловік у мене таки був, але й той — невірний, легковажний, досить-таки лінивий. Якщо дивитися в корінь, то єдиний вихід — швиденько з ним розлучитися й знайти собі когось іншого; зрештою, я не молодшаю. Але як на таке відреагують мої батьки? «Я так і знала», — скаже, мабуть, моя мама. Тато ж впаде у депресію. Може, треба було ще раз спробувати з Левіном? Він ще був молодим, йому б іще можна було прищепити почуття відповідальності та серйозність. Зрештою, Герман Ґрабер довірив його мені, тож невже я не мала поважати останню волю старого? До того ж я вважала себе надто слабкою, щоб вирішувати.

Мабуть, я пряла думку вже зо дві години, як несподівано у двері спальні постукали. То був Дітер, мовляв, як у мене справи й чи не потребую я, бува, чогось.

— Ми майже завершили, тож усе знову тіп-топ, — сказав він. — У мене гуде голова. Ти б не хотіла погуляти зі мною годинку?

Мені б точно було більше користі від годинної прогулянки листопадовими туманами, ніж від лежання у ліжку. Проте я відхилила його пропозицію; думка про те, що Левін і Марґо залишаться самі вдома, здавалася мені нестерпною, хоча в понеділок у них знову буде така нагода.

— Марґо мусить забратися! — мимоволі вирвалося з моїх уст. Письмове звільнення — рекомендованим листом — то буде перший правильний крок. До того ж завтра, вирішила я.

Слава Богу, Марґо не заглядала до мого притулку болю, але тут зайшов Левін і запитав, чи я б не хотіла свіжого чаю або супу з пакетика.

— Марґо також недобре, — нетактовно зазначив він.

Я перевела погляд за вікно.

— У тебе ще цього року залишилася відпустка? — спробував він завести розмову вдруге.

Хоча в мене і був поганий настрій, але допитливість нікуди не зникла.

Левін дістав з кишені запрошення на весілля. Доктор медицини, стоматолог Ізабель Бетхер повідомляла про своє весілля з колегою, у якого було довжелезне іспанське прізвище. Це подруга з університету, яка в Ґранаді закохалася в чоловіка з поважної родини. Весілля буде в Андалусії, тож варто було б туди навідатися.

За всієї моєї печалі я не могла відмовитися. Свято було заплановане вже на наступні вихідні.

— Чи є ще квитки на літак? — запитала я.

Левін засміявся. Літати нудно, звісно ж, він повезе нас на «порше».

Я замовкла, але в душі страждала. Я не могла взяти понад п’ять днів відпустки, до того ж їхати машиною було б для мене надто виснажливо.

— Їдь сам, — зітхнула я.

Левін похитав головою.