Через годину я зателефонувала до лікарні. Мене запитали, чи я родичка. Ні, просто знайома. Тоді мені не можуть повідомити жодної інформації, але важливо поінформувати найближчих родичів, щоб ті негайно з’явилися до лікарні. Я пообіцяла взяти цю справу на себе. Чи мала Марґо батьків? Я навіть не знала її дівочого прізвища. Кого можна запитати? Я зателефонувала до Левінового друга, але він теж не міг мені нічим допомогти.

Коли нарешті прибув Дітер, я вибігла до нього на вулицю. Він одразу побачив, що щось сталося.

— Я відвезу тебе в лікарню до Марґо, — пробурмотіла я, затинаючись, і заскочила в дім по пальто. У дзеркалі гардероба я помітила, що досі мала на голові хустину, яку зав’язала під час прибирання.

За короткий час у дорозі я розповіла йому ту ж історію, що й Доріт.

Нас відвели в реанімаційне відділення. Під’єднана до апаратів та кабелів, у глибокій комі лежала Марґо. Якийсь лікар вивів нас із палати, тоді відвів Дітера вбік і розповів йому про стан Марґо. Як я пізніше довідалася, надії на порятунок не було. Дітеру дозволили посидіти біля її ліжка, я ж залишилася в коридорі. Двома годинами пізніше вона померла.

Я відвезла Дітера додому в повній тиші. Там запросила до кухні, зробила йому чай і поставила на стіл пляшку коньяку. Він узяв тільки чай.

Я вагалась, чи треба якось його втішати.

— Вона точно не страждала, — злетіло з моїх уст. — Вона одразу ж знепритомніла.

— Господи, — усе, що сказав Дітер, — вона така невдачлива. Тільки тут, у цьому домі, нарешті все було добре, але тепер і це вже позаду. Марґо була такою щасливою, що з вашої ласки вона мала змогу жити в красивому домі, мати ванну й теплі батареї…

Це вже було занадто. Я завила й не могла зупинитися. Дітер гладив моє волосся. Про власні почуття він мовчав.

Наступного дня, у понеділок, я мусила працювати. Мабуть, то були найкращі ліки. Після обіду в аптеку зателефонував Дітер. Раніше він цього не робив. Левін іще не приїхав, але натомість прибула поліція. Нещасні випадки, наслідком яких стали тяжкі тілесні ушкодження чи смерть, вимагають розслідування. Оскільки я була єдиною свідкою, то одразу після завершення робочої зміни мусила заїхати до відділку поліції Фірнгайма.

Я злякалася.

— Що вони запитували? — поцікавилася я.

— Найперше вони оглянули мансарду, вікно та виміряли висоту падіння. Окрім того, сфотографували розтрощену віконницю та плюшеві капці.

То була помилка ― зізнатися, що я була з нею в одній кімнаті. Проте коли я розповідала Доріт і Дітеру про цю ситуацію, то виходила з того, що Марґо житиме і пізніше викладе власне бачення події. Тоді б я ввела в гру павука. Наші висловлювання не суперечили б одне одному.

У відділку мені довелося чекати. За цей час страх посилився. Коли ж нарешті почали записувати мої свідчення, то вся справа більше не видавалась мені такою драматичною.

— Ви були подругами з пані Кросманською? — запитали мене.

Я ухилилася від прямої відповіді:

— Ми жили в одному домі…

Звідки й скільки часу я її знаю, і чи був ще хтось, окрім нас, у будинку. Мені не подобалися такі запитання.