І вона повернула їх догори долонями, показуючи порізи.
— Візьми цю гемонську штуку, — сказала Лізі. — Ти не будеш у нього стріляти.
Цього разу Аменда неохоче стиснула пальці навколо обтягнутого ґумою руків’я револьвера.
— Ти обіцяєш?
— Ні, — сказала Лізі. — Але майже обіцяю.
Вона подивилася в напрямку сходів, які спускалися вниз, до сараю. У тому кінці кабінету було темніше, й там ніби витало щось зловісне, а надто тепер, коли Аменда взяла в руки револьвер. Аменда, якій не можна було довіряти, Аменда, спроможна утнути все. Її можна було попросити приділити вам якусь частку свого часу, але чекати від неї чогось більшого не випадало.
— Який у тебе план? — прошепотіла Аменда.
У другій кімнаті друзяка Генк заспівав знову, й Лізі знала, що відеомагнітофон прокручує останні кадри «Останнього кіносеансу».
Лізі поклала палець на губи, жестом
і відступила від Аменди. На один крок, два кроки, три кроки, чотири. Тепер вона стояла посеред кімнати на одній відстані від Великого Слона Ідіота й дверей алькова, де Аменда незграбно тримала револьвер із дулом, націленим на заляпаний кров’ю килим. Гримів грім. Грала музика кантрі.
Знизу — тиша.
— Я не думаю, що він там, унизу, — прошепотіла Аменда. Лізі ступила ще один крок назад, наблизившись до великого столу з червоного клена. Вона ще була повністю накручена, уся тремтіла від напруження, але її раціональна частина мусила визнати, що Аменда може мати рацію. Телефон вимкнувся, але тут, на В’ю, було звичним явищем утрачати зв’язок зі світом щонайменше двічі на місяць, а надто під час гроз і штормових вітрів. Правда, вона почула глухий звук падіння внизу, але чи справді вона його почула? Чи це була тільки гра її уяви?
— Я не думаю, що там унизу хтось є… — почала Аменда, й у цю мить світло погасло.
2
Протягом кількох секунд — вони тяглися нескінченно — Лізі не бачила нічого й проклинала себе за те, що не принесла ліхтарика з машини. Це ж було так легко. Вона могла тільки стояти там, де була, й утримувати Аменду там, де вона була.
— Мендо, не рухайся! Стій тихо, поки я тобі скажу!
— Де він, Лізі? — Аменда почала плакати. — Де він є?
— Я тут, міссі, — з веселою невимушеністю сказав Джим Дулей із непроглядної темряви біля сходів. — І Я можу бачити вас обох крізь окуляри, які я надів. Ви здаєтеся трохи зеленими, але я бачу вас добре.
— Він не може бачити нас, він бреше, — сказала Лізі, але серце в неї опустилося кудись у живіт.