5

Вона вгородила в обличчя Дулею свої короткі — проте ніяк не можна було стверджувати, що вони не існують, — нігті й залишила три глибокі рани на одній із його щік, проте тиск на її горло не послабився — можна було навіть сказати, він тільки посилився. Вона хрипіла дедалі голосніше, це був звук якогось примітивного механічного пристрою, у зчеплення якого потрапила грязюка. Щось на зразок сортувальної машини містера Сілвера.

«Амендо, де ти, в біса?» — подумала вона, але Аменда була вже тут. Коли вона молотила кулаками по спині та плечах Дулея, з цього ніякої користі не було. Тож тепер вона впала навколішки, схопила все його начиння крізь штани своїми зраненими руками… і скрутила йому яйця. Дулей завив від болю й відкинув Лізі. Вона відлетіла у високу траву, впала на спину й одразу ж знову зіп’ялася на ноги, важко втягуючи повітря крізь своє горло, яке горіло вогнем. Дулей зігнувся в три погибелі, опустивши голову й засунувши обидві руки між ноги, й ця болюча поза чітко пробудила в пам’яті Лізі один інцидент, що стався на гойдалці на шкільному подвір’ї, коли Дарла без жодних емоцій сказала: «Ось одна з причин, чому я рада, що не народилася хлопцем».

Аменда кинулася на нього.

— Не треба, Мендо! — гукнула Лізі, та було пізно.

Навіть поранений, Дулей зберіг здатність діяти дуже швидко. Він легко ухилився від нападу Аменди й повалив її одним ударом кістлявого кулака. Другою рукою він зірвав непотрібні тепер окуляри й відкинув їх у траву. Будь-який натяк на здоровий глузд покинув ці сині очі. Він був тепер схожий на отого невблаганного мерця з «Порожніх демонів», який виліз із колодязя, щоб здійснити свою помсту.

— Я не знаю, де ми є, але скажу вам одну річ, місус. Ви вже ніколи не повернетеся звідси додому.

— Як ти мене не зловиш, то ти ніколи не повернешся додому, — сказала Лізі.

А тоді засміялася знову. Вона була злякана — нажахана, — але сміх давав їй полегкість, можливо, тому, що вона знала: сміх — її зброя, і зброя гостра, як ніж. Кожен дзвінкий звук, що вихоплювався з її гарячого горла, заганяв лезо усе глибше в його плоть.

— Не регочи з мене, сучко, не смій, паскудо! — загарчав Дулей і стрибнув на неї.

Лізі кинулася навтіки. Та не встигла зробити й два кроки в напрямку стежки, що вела в ліс, як почула, що Дулей заревів від болю. Вона глянула через плече й побачила, що він стоїть навколішках. Щось стриміло з його руки над ліктем, а його сорочка швидко темніла навколо цієї речі. Дулей зіп’явся на ноги і з прокляттями вхопився за цю руку своєю другою рукою. Та штуковина розхитувалася, але він ніяк не міг її висмикнути. Лізі побачила, як там замиготіло щось жовте. Дулей ще раз скрикнув і знову схопився за річ, яка стриміла з його руки.

Лізі все зрозуміла. Перед нею сяйнула вся картина, надто реальна, щоб не бути правдою. Він кинувся навздогін за нею, але Аменда перечепила його, перш ніж він устиг зірватися з місця. І він упав на імпровізований дерев’яний хрест на могилі Пола Лендона. Тепер одна з поперечок цього хреста стриміла з його біцепса, як завелика шпилька. Нарешті йому вдалося висмикнути її і відкинути геть. З відкритої рани потекло більше крові, забарвивши рукав його сорочки в червоний колір. Лізі розуміла, що їй треба насамперед відвернути гнів Дулея від Аменди, яка лежала безпорадна у траві майже біля його ніг.

— Як блоху ти не спіймаєш, то й мене не доженеш! — заспівала Лізі, несподівано для самої себе пригадавши пісеньку з дитячого фольклору. Потім показала Дулею язика й поворушила пальцями біля вух для повнішого ефекту.

— Ох ти ж, суко! Ох ти ж, хвойдо! — заревів Дулей і кинувся до неї.

Лізі взяла ноги на плечі. Тепер вона вже не сміялася, була надто налякана, щоб сміятися, проте щось подібне до нажаханої усмішки ще зберігалося на її устах, коли вона побігла прямо в Зачарований Ліс, де вже була ніч.

6

Дощечка з написом ДО ОЗЕРА залишилася позаду, та коли Лізі пробігла перший відрізок своєї дистанції і звернула на стежку, розмита біла лінія якої, здавалося, витала в повітрі серед темніших мас навколишніх дерев, — уривчасте кудкудакання почулося попереду неї. «Сміюни», — подумала вона й наважилась озирнутися назад через плече, сподіваючись, що, коли її друг Дулей почує цих діток, він може змінити свій намір і…

Але ні. Дулей не відставав, добре видимий у проблисках останнього вечірнього світла, бо він уже скоротив відстань між ними, він, можна сказати, летів за нею, не звертаючи уваги на темну кров, яка тепер намочила весь його лівий рукав, від плеча до зап’ястка. Лізі перечепилася об корінь, який перетинав стежку, мало не втратила рівновагу, але якось зуміла втриматися на ногах, можливо, завдяки тому, що нагадала собі: Дулей буде на ній через п’ять секунд по тому, як вона впаде. І тоді останнє, що вона відчує, буде його подих, а останнім, що потішить її нюх, будуть густі пахощі навколишніх дерев, які зараз переходили до своїх небезпечніших нічних варіантів, а останнім, що вона почує, буде безумний сміх далеких родичів гієни, що живуть у глибині цього лісу.

Я чую, як він відсапується. Я це чую, бо він мене наздоганяє. Навіть якщо я біжу так швидко, як тільки можу, — а я не зможу витримати такий темп довго, — то він спроможний бігти трохи швидше, ніж я. Чому він зберіг свою спроможність так швидко бігти після того, як вона йому мало не відірвала яйця і він утратив стільки крові?