Тримаючись за руки, вони навпомацки рушили до сходів. Лізі зупинилася лише один раз, коли на щось наступила. Вона нахилилася й підняла скляний кружечок, завтовшки з дюйм. Вона зрозуміла, що це одна з лінз від окулярів нічного бачення Дулея, і з огидою знову кинула її на підлогу.
— Що там? — запитала Аменда.
— Та нічого. Я трохи спроможна бачити. А ти?
— Трохи. Але не відпускай мою руку.
— Не відпущу, моє золотко.
Тримаючись за руки, вони спустилися сходами у сарай. Удвох спускатися було не так зручно, як поодинці, зате вони почувалися набагато безпечніше.
13
Лізі дістала свої найменші склянки для соку й налила в кожну по невеличкій порції бренді з пляшки, яку знайшла в їдальні, десь у глибинах буфета. Підняла свою склянку й цокнулася з Амендою. Вони стояли біля кухонного прилавка. Усе світло в кімнаті було увімкнене, навіть лампа у вигляді літери S у кутку, де Лізі виписувала чеки, сидячи за дитячим столиком.
— Будьмо! — сказала Лізі.
— Будьмо! — повторила Аменда.
— Будьмо й не забудьмо! — мовили вони в один голос і випили.
Аменда зігнулася й шумно видихнула з себе струмінь повітря. А коли випросталася, то на її раніше блідих щоках розквітли троянди, червона смужка проступила над бровами, і сідловина носа теж почервоніла. Сльози стояли в її очах.
— Прокляття! Що це було?
Лізі, чиє горло, певно, мало такий самий колір, як і обличчя Аменди, взяла пляшку й прочитала етикетку.
— Румунське бренді? — приголомшено запитала Аменда. — Такого звіра взагалі не існує! Де ти його дістала?
— Це подарунок Скотові. За те, що він зробив комусь якусь послугу — я забула яку, — але думаю, вони долили в пляшку також чорнила.
— Це, мабуть, отрута. Вилий його геть, а я молитимуся, щоб ми не померли.
— Вилий його сама. А я зготую шоколад. Швейцарський. Не з Румунії.
Вона вже обернулася, але Аменда поклала руку їй на плече.
— Може, не станемо пити шоколад, а швидше заберемося звідси, поки котрийсь із твоїх заступників шерифа не прийшов з’ясовувати, чи у тебе все гаразд?