— Звичайно, не змогла, — підтвердила Лізі. Вона подивилася в обидва боки, не побачила поблизу нікого — зокрема, не побачила машини департаменту шерифа, Богу дякувати — і повернула ліворуч, узявши напрямок, який через Меканік Фолз, Поленд Спрінґз приведе її до Ґрея, а потім і до Лісбона. — А навіщо ми послали Дарлу й Канті за хибною адресою?

— Бо я на цьому рішуче наполягала, — сказала Аменда. — Бо я боялася, що коли вони з’являться, то повезуть мене до мого будинку або твого будинку, або навіть до Ґрінлона, перш ніж я матиму шанс навідати маму й тата, а потім провести трохи часу в батьківському домі.

Протягом якоїсь миті Лізі не могла зрозуміти, про що це говорить Менда — навідати маму й тата? Потім до неї дійшло. Садиба родини Дебушерів була неподалік від кладовища Саббатус-Вейл. І добра матінка, й Денді були там поховані разом із бабусею та дідусем Дебушерами і Бог знає зі скількома іншими.

Вона запитала:

— А ти не боялася, що я тебе відвезу назад?

Аменда подивилася на неї поблажливим поглядом.

— А навіщо тобі було відвозити мене назад? Адже саме ти забрала мене звідти.

— Ну хоч би тому, що ти повелася, як божевільна, захотіла навідати ферму, яка стоїть покинута вже років тридцять.

— Ет, — поблажливо махнула рукою Аменда. — Я завжди вміла обвести тебе круг пальця, Лізі, — Канта й Дарла знають це обидві.

— Авжеж, ти вміла, нехай тобі грець!

Аменда лише обдарувала її погордливою посмішкою, її обличчя набуло зеленавого кольору у світлі інструментальної панелі, й не сказала нічого. Лізі розтулила рота, щоб відновити дискусію, потім стулила його знову. Вона подумала, що ця історія спрацює, бо вона зводилася до двох легко зрозумілих ідей: Аменда повелася як божевільна (і в цьому не було нічого нового), а Лізі намагалася їй догодити (а хіба могла вона повестися інакше за таких обставин?) Схоже, вона справді зможе їх переконати. А щодо коробки для черевиків із револьвером у ній… та пакета Дулея…

— Ми зупинимося в Меканік Фолз, — сказала вона Аменді. — На мосту через річку Андроскоджин. Я маю позбутися двох речей.

— Так, маєш, — погодилася Аменда.

Потім склала руки на колінах, схилила голову на спинку сидіння й заплющила очі.

Лізі увімкнула радіо й анітрохи не була здивована, коли почула голос друзяки Генка, який співав «Білий Тонкій». Вона стала тихо підспівувати йому. Вона знала кожне слово цієї пісні. Це також її не здивувало. Існують речі, яких ми не забуваємо ніколи. Вона дійшла висновку, що саме ті речі, якими світ практицизму нехтує, вважаючи їх ефемерними, — такі, як пісні, місячне світло та поцілунки, — іноді тривають найдовше. Вони можуть здаватися ідіотськими, але вони чинять опір забуттю. І це добре.

Це добре.